АКТУАЛЬНЕ

Друк

Як я доносив... навіть сам на себе

Як я доносив...  навіть сам на себе?

                                                                                                

Ця тема така вагома, що потребує аж два вступи.

 

 

Вступ перший

 

Спогади – занадто важлива справа!

Зокрема там, де нема архівів, музеїв історії, бібліотек, де не зберігається документація та не ведуться бодай хроніки, де доходить до частих змін внаслідок воєн,  катастроф чи планованих руйнацій, принагідних чи спланованих пожеж, політичних революцій або просто скандалів, де  сторіччями не було правди, а була лише тенденція, – там спогади конче потрібна та занадто важлива справа!

Я можу уявити собі Англію – державу з кількасот річними усталеними формами життя та давніми традиціями, де окремі установи існують десь від дванадцятого століття, де окремі роди ведуть свій родовід вже кілька сторіч, де майже кожна установа – фабрика, школа, клуб, тюрма, казарма, корабель тощо – мають зафіксовано кожен важливіший крок свого існування – там могли б обійтися без спогадів. Там досить з’явитися Шекспірові і писати геніальні твори, а вже про подальшу долю тих творів – є  кому подбати.

Проте Україна (як також українці поза Україною, по відношенню до яких жодна держава, в якій доводилося їм жити, ніколи не прагла їхнього розвитку, розвитку їхньої мови, культури, історії), Україна, яку від початку її історії шматували різні претенденти на її життя та багату її спадщину, яку своєю шовіністичною  геноцидною політикою нищили зокрема російська та радянська імперії різними возз’єднаннями, циркулярами, указами, братськими обіймами „молодшого брата” (що силоміць видавав себе за „старшого”), але й революціями та штучними голодоморами, масовою та планомірною ліквідацією церков, музеїв, архівів, монастирів та бібліотек – всього, що являло собою духовну цінність та, зокрема, було історичним доказом існування, культури, історії, величі та сили українського народу, – така Україна без такої допоміжної сили пізнання самої себе, якою можуть стати спогади, в жодному разі не може обійтися.

Однак, щоб спогади могли належною мірою надолужити те, що, – скажемо м’яко – недруги України  знищили, щоб вони могли стати великою допоміжною силою, підводити з колін та вселяти надію – щоб з’явилася правда й поступово почала переважати й перемагати над тенденцією, – вони мусять бути правдивими та щирими. Якщо спогади мали б бути продовженням дотеперішніх тенденцій по відношенню до України, тоді їх необхідно було б душити вже при їхньому ваниканні й карати їх, як навмисні неправдиві показання караються на судах.

 

 

І другий вступ:

 

Не можна повірити (і не дивуватися) заявам багатьох колишніх керівників нашого життя – від старостів сіл, сільських учителів та священиків через чільних представників  всяких районних, обласних та найрізноманітніших центральних – галузевих чи універсальних – організацій та установ, що вони не співпрацювали з органами безпеки, а часто й самі – ініціативно – з патріотичних, партійних, кар’єристичних чи й інших міркувань – не доносили кому й куди слід було доносити на своїх ближніх чи хоча б лише на „ворогів народу”. 1)

1)Служба безпеки в Чехословаччині називалася ŠTB – Štátna tajná bezpečnosť ШТБ– державна таємна безпека, паралель до КДБ. Оскільки з тою установою та її працівниками ми будемо зустрічатися може й на кожній сторінці наших спогадів, будемо вживати терміни ШТБ  та працівник ШТБ.  

----------------------

Та ж кожен живий – хоч би  глухий та сліпий – знав, – не знати не міг і не смів! – що такий обов’язок брав на себе кожен, хто погоджувався на прийняття бодай тої найнижчої посади, що такий обов’язок випливав з „громадянського”, „партійного”, „патріотичного” „обов’язку” кожного, кого партія виховала, кому довіряла, кому допомогла, кого купила й кому платила, кого оберігала від покарання, – і так далі, і тому подібно – формам і методам цієї співпраці немає кінця!

То ж даремно ті людці сьогодні віднікуються.

Коли воно так було, коли з кожною посадою автоматично пов’язувалася повинність чи вимога інформувати „державу” про „ворожу діяльність” у своєму оточенні та в діяльності своїх найближчих співпрацівників, колег, приятелів, друзів, родичів навіть – тоді тим „патріотам” нічого соромитися, як нічого соромитися тим православним, католикам, протестантам, мусульманам та іншим, що вони ходили у церкву, молилися, сповідалися.., тим іншим, які ходили в магазини, ресторани, на футбол, на збори, маніфестації... Однак всім тим „вибраним” необхідно позвітувати про те та й відповідати за те, як вони поводилися в тій своїй „вибраній” місії, що вони робили, на кого й що доносили, чи допомагали людям довкола себе або державі – тюрмі для мислячих чи інакомислячих людей. Бо аж тут починається вододіл: ким ти насправді був і як ти себе, як людина, поводив. Бо можна ходити в церкву, молитися, сповідатися і не грішити, а можна ходити у ту саму церкву, молитися й сповідатися, а при тому красти, вбивати чи бодай... скакати у гречку.

Так от: Щоб я мав право питати інших і чекати від них щирої та правдивої відповіді – заявляю: Я теж інформував (чи: мене теж змусили інформувати) „партію та уряд” про „ворожу діяльність” у моєму оточенні та в діяльності своїх  колег, приятелів, друзів, родичів навіть! Навіть більше: Я доносив навіть на самого себе!

 

Як те все почалося?

 

Десь під кінець 1953-54 навчального року покликав (хто?) десь два десятки „кращих” студентів останнього курсу пряшівського Педагогічного факультету на верхній поверх у „Justičný palác” (Палац юстиції) у Пряшеві, там нас вишикували в ряд і один з присутніх невідомих нам товаришів-начальників  звернувся до нас з промовою, в якій доводив (чи пояснював), що міжнародний імперіалізм міцнішає, працює проти нас  дедалі більш рафінованими та складними методами, з якими не завжди встигають справлятися „наші товариші”, – переважно учасники антифашистської боротьби та Другої світової війни, тому необхідно поповнювати ряди „нашої” служби безпеки новими, освіченими кадрами, людьми з вищою освітою...

Не знаю – як інших, а мене це не дуже здивувало.

Я стояв десь в другій половині ряду і коли від нас почали вимагати відповіді чи ми хочемо поповнити ряди „їхніх товаришів”, я не знав що відповім; я посилено думав. Відповідати почали ті з краю – визначніші комуністи, які вже тоді займали посади асистентів кафедри марксизму-ленінізму та інших кафедр – була в нас така практика, що (з-за нестачі викладачів) кращі студенти останнього курсу були також асистентами – і вони почали посилатися на те, що вони вже практично є працівниками факультету і ″вони не можуть... ″

Тоді найвищий начальник з-поміж присутніх зупинив той „процес масового приймання на роботу”  випускників факультету і сказав: „Добре.., розуміємо.., ми беремо до уваги вашу ситуацію, проте ви подумайте.., кожен окремо.., може ми до вас ще підійдемо.., поговоримо з вами на одинці...

 

 

Примітка перша:

 

Щоб мої спогади відповідали моїй  вимозі бути правдивими, мушу навести:

Може всього цього й не було. Бо коли я значно пізніше підходив до присутніх на тій оказії, вони ні про що не пам’ятали і вдавали, ніби вони про все те вперше чують... То може мені приснилося все те, або я вигадав? Або ті товариші загубили пам’ять?

 

Не знаю яка доля спіткала інших колег з-поміж тодішніх „вибраних”, проте десь під кінець того ж 1954-го року (а може початком 1955 року) підійшов до мене невідомий мені „товариш” – невисокий, молодий, симпатичний, українець – і почав зі мною розмову, ядром якої, як виявилося, була та ж сама проблема рафінованої праці ворожих сил, проти яких мусимо поставити „нашу” силу.

Зрозуміло, розмова була ніжною, спокійною, пересипана лише натяками на те, що наш робітничій клас і наша партія прагнуть дати кожній молодій людині можливість здобути вищу освіту і зажити щасливим життям, проте наші вороги...

А закінчилася та розмова й зустріч натяком на те, що „я ще підійду до вас.., ми ще зустрінемось.., ви такий розумний, перспективний.., з вами цікаво...” – ніяких угод, зобов’язань, підписування паперів чи чогось іншого подібного тоді ще не було!

І підходив.., кілька разів – і знов нічого, тільки розмови.

Аж десь пізніше, можливо через півроку-рік, закінчилася така чергова зустріч і бесіда тим, що нашим зустрічам треба надати якийсь лад, належну форму і, „щоб ніхто не міг зловжити вашим прізвищем та інформаціями, які в наших розмовах з’являються, то підпишемо заяву про взаємну мовчанку та домовимось на псевдонімі...” – щось на той спосіб.

Знавцю діалектики не можна було не помітити, що як раз тут і саме в той момент „кількість почала переходити у якість”. Рівно не можна було не помітити та зрозуміти, що від тепер починається співпраця з відомою ШТБ.

Признаю, я це помітив. (І усвідомив.., бодай частково...)

Однак, оскільки  дотепер ні разу не йшлося про якісь конкретні важливі, секретні речі чи, не дай біг, про якісь доноси та ще й на близьких людей, (в крайньому разі лише натяки на те, що „якби у вашому середовищі ви помітили щось явно антидержавне чи вороже по відношенню та нашої народно-демократичної республіки, то ви б про це поінформували, бо, знаєте, ворожі сили.., і ніколи не можете знати хто де й коли до вас може підійти.., – ви ж відомі.., вас знають.., ви ж такий популярний...”) то великої небезпеки від такої згоди я не передбачав.

Отак і тоді я розписався на якомусь папері і придбав до свого імені та прізвища  псевдонім чи кличку РУБАЧ. (Саме тоді я читав і захопився Франковим твором під такою ж назвою. Як відомо, герой цього твору вагається чи вступити на тяжкий шлях боротьби за правду й справедливість, де його чекають нелегка доля та тяжкі випробування. Твір закінчується рішенням героя твору вступити на такий шлях: „Я пішов! Він дав мені сокиру...” Саме тому я запропонував такий псевдонім; тим більше, що він хоч трохи нагадував також моє ім’я: Юр. Бач.)

 

 

Примітка друга:

 

Чому я це зробив і який мій погляд на цей крок сьогодні?

Відповіді на ці питання знайдете на наступних сторінках книги. Відповіді не легкі, але й не такі складні чи незрозумілі, як може здаватися.

Проте, щоб вони були переконливими, вони повинні бути не тільки щирими, але й обґрунтованими.

 

 

Як відомо, я походжу з десяти дітей бідної селянської родини. І нехай основний тягар моєї освіти весь час лежав на плечах моїх няня й мами, все-таки допомога „держави робітників та селян” здібним дітям робітників та селян видавалася тоді великою. І мені – молодому громадянинові народно-демократичної республіки – хотілося віддячитися такій державі за її турботи про моє навчання та виховання.

Про капіталістів та імперіалістів я знав як про найбільших визискувачів та гнобителів народних мас. І коли б не „непереможний Радянський Союз”, який раз і назавжди визволив нас з-під капіталістичного ярма, ми б надалі гнули спини в тому ярмі. Тому ми повинні бути вдячними саме тому Союзові та й допомагати йому в боротьбі проти світового імперіалізму, бо коли б ворожі сили, які з’єдналися на боротьбу саме проти того Союзу, перемогли, то у школу вернулися б знову лише діти багатіїв, а „наш народ” надалі гнув би шиї під нестерпним ярмом капіталістів та імперіалістів. А оскільки ворожі сили діють дедалі більш рафінованими методами, проти яких „наші товариші” вже не спроможні боротися, ми повинні...

Про „українських буржуазних націоналістів” тоді я ще не чув і не знав. Тоді вони не зіграли жодної ролі в моєму житті та в рішенні служити ″партії та державі″.

 

Перші кроки на новій дорозі

 

Першою конкретною справою моєї співпраці з „нашими” проти імперіалістів була звичайна зацікавленість мого „шефа” в такій буденній справі:

В 1948 році у празькому „книґоиздательстве Хутор” було видано 336-сторінковий  „историко-литературный сборник ПРЯШЕВЩИНА”, „ґлавным и ответственным редактором” якого був „И. С. Шлепецкий”.

Той збірник – явно москвофільського ідейного та й політичного спрямування – відносно добре розходився між тодішньою „карпаторусскою” інтелігенцією, бо був єдиним джерелом знань про „русско-украинское население” Східної Словаччини, проте весь його тираж  зразу так і не розійшовся. Отже, частина його накладу опинилася в племінника головного редактора – в учителя пряшівської середньої школи – мого друга й приятеля – Андрія Шлепецького. І мого „шефа” зацікавило, що то за книга, скільки тих книг в товариша Шлепецького, кому й по скільки він її продає чи роздає і таке інше. Просто – його це зацікавило. І не було нічого простішого, як при першій нагоді спитати Андрюшу Шлепецького про ту книгу. Андрій розповів про все, пов’язане з книгою, показав мені ту книгу та й при цій нагоді подарував і мені один її екземпляр, хоча цю книгу я вже раніше придбав нормально в магазині. (Ця книга – старанно переплетена – до сьогодні зі мною.) І знову при першій нагоді я про все це розповів (чи переказав) моєму „органові” – молодій симпатичній людині, якого все довкола нас його й мене цікавило.

 

 

 

Примітка третя

 

При цій нагоді – при виконанні першого мого завдання в справі „викривання ворожої діяльності” слід навести таку важливу деталь. В розмовах про „співпрацю” часто говорять про нагороду за таку діяльність. Я не знаю як було з іншими, а от мені саме тоді – і то єдиний раз – дали у руку сто крон чехословацьких, мовляв, можете зайти з ним на пиво (про Андрія було відомо, що він полюбляв ходити на пиво у готель „Дукля” саме з-за не найкращого здоров’я) і за розмовами дізнатися про ту книгу.

І ще раз про нагороду:

Значно пізніше, десь при четвертому чи п’ятому „органові” мені  в один ранок подзвонив той „орган” і спитав чи я буду вдома, „бо у вас сьогодні день народження, то я б хотів зайти й поздоровити вас..” І він зайшов, і приніс пляшку вина (28 крон) і десь шість чи вісім рогаликів та в папері десь може двісті грам ковбаси. Він поводив себе безцеремонно, попросив стакани, налляв собі і мені, ми, випили і він почав їсти. Я був після сніданку, то не їв і тільки дивився на нього, як йому смакує. Він доливав собі вино, я сказав, що в мене лекції і не можу пити, тоді він сам все з’їв і все вино допив.

Було це перший і єдиний раз, коли „орган” дозволив собі зайти до мене на квартиру та ще й „гостити” себе в моїй квартирі.

А згадую я цю дрібничку тому, бо хто його знає як він її – ту „гостину” і чи тільки в той єдиний раз – задокументував в своїх документах. Зовсім можливо, що він десь там в їхніх документах записав, що з нагоди мого дня народження він розкельтував (минув) на мене може й пару сотень. Та ще теж не гарантовано, що подібних записів не могло бути більше, бо вони квитанцій не просили, то могли в себе записувати що хотіли.

 

Та мого першого симпатичного шефа, на жаль, скоро замінив інший шеф, інший „орган” – високий, кістлявий, несимпатичний словак (десь від Стропкова) – Orosz. Кілька разів ми зустрілися, проте жодної симпатії до того товариша в мене не з’явилося; навпаки,  виникала неохота до співпраці з ним. І якби не нагода, то може до розриву тої співпраці таки було б дійшло. Однак скоріше ніж дійшло до якоїсь співпраці між нами, від того ж Андрюші Шлепецького я дізнався, що в поїзді з Бардієва у Пряшів до нього присів незнайомий йому чоловік, дуже швидко з ним познайомився, розповів про себе, що хоче поступити на заочний відділ Пряшівського педагогічного факультету, попросив Андрія допомогти йому в цій справі, Андрюша тут же погодився, за що той Орос відкрився перед ним на повноту і навіть сказав йому, що „співпрацює” зі мною і назвав навіть мій псевдонім. Тому, коли  Андрюша мене зустрів, то здалека на повний голос привітався зі мною: „Здравствуйте, товарищ Рубач!”

Хто знав добряка Андрюшу Шлепецького, який, будучи студентом празького Карлового університету хитався між комунізмом та бажанням стати православним священиком (за що його викинули з рядів КПЧ), між москвофільською та українською орієнтацією, (нарешті став і на все життя зістав невизначеним „карпатороссом”), той зрозуміє, що з того часу в Пряшеві не один тільки Андрій Шлепецький знав про мій „літературний” псевдонім.

Зрозуміло, я віднайшов свого попереднього шефа і „з обуренням” розповів йому про цю аферу. Після того той Орос назавжди зник з мого життя; його, здається, звільнили з праці (або принаймні перевели на іншу „ділянку” роботи).

Третій мій „орган” був теж високим, малоговірким, несимпатичним та ще й занадто обмеженим. З його розмов можна було відчути та зрозуміти, що він говорить зі мною тими словами, якими йому було сказано зі мною говорити. Власного погляду, власних думок чи якоїсь власної ініціативи він ніколи не проявив саме за нездібністю до цього. Тому, крім антипатії до нього, я жодної конкретної справи моєї з ним співпраці  не запам’ятав. (Пізніше я дізнався, що він був начальником міліції в одному з районів Пряшівського краю, проте з цієї посади його звільнили з-за звички випивати. Ще й такі чутки ходили по Пряшеві, що він ходив бити арештантів підчас нічних допитів.) Отже я знову поскаржився першому шефові, а той скоро познайомив мене з новим моїм „органом”.

 

Перед моїм від’їздом у Київ в жовтні 1956 року сталася одна конкретна справа, яку варто згадати як важливішу та з негативним наслідком для конкретної особи, якого я ніби пошкодив.

В Пряшеві жили й працювали Ірина та Василь Суботи – викладачі кафедри української мови та літератури. Я працював асистентом кафедри російської мови та літератури, однак оскільки я вже тоді цікавився українськими справами, Суботових я знав і як з активними людьми співпрацював. І тому коли перед моїм  від’їздом в Україну до мене підійшов Василь Степанович з питанням чи не взяв би  я від них одну валізу поношеної дитячої білизни для дітей їхньої родини, яка за тою валізою приїде з Кривого Рогу, я, зрозуміло, погодився. Навіть думки на те, що я про це буду інформувати „наших” в мене не було. Однак, коли кілька днів перед від’їздом до мене підійшов мій тодішній „орган“, щоб попрощатися зі мною та й домовитися про співпрацю на випадок, що в Києві я буду свідком чогось цікавого та поцікавився, чи не везу щось від когось в Україну, я щиро-сердечно розповів про валізу з білизною, все ще не підозріваючи, що й такі дріб’язкові речі можуть бути предметом державної безпеки чи справою міжнародного імперіалізму. Однак коли я в травні 1957 року повернув додому, той самий Василь Степанович Субота при зустрічі вилаяв мене, мовляв, „навіщо ви брали наші речі, коли ви тут же пішли доносити на нас...” Я пояснював, що я не доносив, а на запитання відповів, бо не вбачав у цьому нічого недозволеного чи небезпечного. Я виправдовувався перед Суботами, та все-таки, перший досвід з того, що моя невинна співпраця може мати й такі наслідки для невинних людей, я придбав саме тоді. Це мене заболіло і, признаю, досить довго боліло. З того часу я почав бути більш обережним у співпраці з „нашими”.

 

Київський період співпраці

 

Як я навів, перед моїм від’їздом в Україну до мене підійшов мій тодішній „орган“ і сказав, що дасть мені контакт на людину з чехословацького посольства в Москві, до якої я зможу звернутися, якби там щось  цікавого довкола мене було, „а може він сам до вас обізветься”. Тоді, за досвідом з кінофільмів, я склав пароль з кількох речень, передав його „органові”, сам його добре запам’ятав і – поїхав.

Досить довго ніхто не підходив. Аж одного разу підійшов до мене якийсь чех і, знехтувавши всіма законами конспірації, (що мене навіть трохи образило, заявив:  „Mám s sebou vaše povídáni, ale nebudu ho číst, není třeba…“ (Маю з собою ваші примовки, проте не буду їх читати, вони не потрібні) – назвав себе працівником посольства та досить скоро перейшов до справи: чи діється  довкола мене щось цікавого, чи підходив до мене хтось чужий, чи не ведуться в моєму середовищі якісь незвичні розмови... Оскільки нічого такого довкола мене не було, я просто відповідав на все: „ні.., ні.., ні..!” Тоді вів дав мені прізвище, ім’я та по батькові одного київського ″радянського″ товариша, його телефон і сказав, що той товариш за мною зайде, а коли б я щось потребував, тоді я можу подзвонити по цьому номеру. І відійшов – так швидко, як несподівано він з’явився.

Я старанно та конспіративно записав все те у мій невеличкий блокнотик – прізвище – від заду, число телефону так, що слід було його читати від середини по одній цифрі наліво та направо – і чекав.

Той товариш нарешті з’явився: скоріше старший ніж молодий, стриманий, малоговіркий, таємничій. Він приходив до мене рідко, проте приходив. З нашої з ним співпраці запам’яталася тільки одна справа. Серед наших „чехословацьких” студентів  був один – надміру худий, стрункий, високий, Саша Р., син відомого професора-математика з Братислави,  який впав у око радянським ″органам″ тим, що, ніби, підходив до  словацьких туристів, які приїздили у Київ. Отже, потрібно було дізнатися, чому, з якою метою Саша робить такі відвідини. Не було жодних проблем розв’язати цю справу. Я підійшов до Саші і спитав його про це. Він відповів, що колекціонує поштові марки та, здається, також монети, тому підходить до туристів і міняє ним зібране на те, що вони йому приносять. При цій нагоді розповів мені, що недавно виникла одна проблема: хтось зі словацьких туристів перед готелем кинув між дітей, які завжди групуються довкола туристів,  жменьку дрібних монет, діти накинулися на ці монети, хтось з туристів почав фотографувати тих дітей, інші посміхалися, і все це нагнівало недалеко стоячих радянських охоронців  порядку.

При найближчій зустрічі я передав цю інформацію моєму київському зв’язковому. Чи повірив він мені, чи так воно було – не знаю, я не досліджував – і жодні інші випадки з нашої співпраці мені не запам’яталися.

 

 

Про інші проблеми в Києві

 

Та коли я вже говорю про Київ,  пригадую ті дні, місяці й роки, наведу кілька прикладів чи проблем нашого земляцького – студентського та аспірантського – життя.

Коли я до мого приїзду у Київ чув про „чудові” успіхи наших українських хлопців та дівчат, які поїхали на навчання  в Україну згідно постанови ЦК КПС з грудня 1955 року, я або припускав занадто низьку вимогливість радянських вузів до закордонних, студентів, або уявляв собі високу професійну майстерність радянських педагогів, які всіх студентів вміли підтягти до відмінників. Інакше я не знав собі пояснити, що всі наші студенти вчилися в Союзі на відмінно і без будь-яких проблем.

Однак, коли я приїхав у Київ і трохи познайомився з нашими студентами, побачив, що між нашими студентами, як і в кожному іншому студентському колективі, є свої проблеми: не всі вчилися на відмінно, не всі вели себе як слід та були тут і такі проблеми, яких в інших колективах не було.

Найбільше серйозних проблем виникало з того, що в тому часі було заборонено радянським дівчатам виходити заміж за іноземців, а іноземцям – одружуватися на радянських дівчатах. З цієї заборони виникало багато різних, часто й досі драматичних ситуацій.

Зупинюся тільки на двох таких справах.

Занадто молодого та наївного нашого студента Михайла Ч. обвила собі коло пальця, тобто, „шалено” закохалася в нього симпатична студентка Оля. Дивним на цій студентці було її походження. Спочатку в неї ніби помер хтось один з батьків – мама чи тато. Тоді другий з батьків одружився вдруге. Тоді помер другий з її батьків, а невласний батько чи мати  одружився чи вийшла заміж вдруге. Таким чином жоден з її батьків не був її татом чи мамою. Таким чином кілька разів мінялося її прізвище і ніхто не знав її справжнього походження та первісного прізвища. До того ще й вона сама часто називала себе різними прізвищами, а коли їй дорікали за це, вона виправдовувалася саме тими частими змінами в її родині. Отже ніхто ніколи точно не знав хто вона, звідки вона, як то з нею насправді. До того ще, вона часто міняла своє ставлення до нашого чи свого Михайла. То вона страшенно закохувалася в нього і силувала його до оформлення їхніх відносин, то він наполягав на цьому, а вона ніби не хотіла виходити за нього заміж, – проблем тут було немало. До того ще той Михайло став моїм родичем через шлюби його родичів з моїми родичами та навіть через мій шлюб.

Лагодити подібні справи було занадто складно. Однак з посади голови чехословацького земляцтва в Києві, яку я обіймав, я був змушений втручатися у подібні справи.

З позиції посади голови земляцтва мене було заангажовано також у вирішення другої подібної справи, яка мала ту саму основу, проте зовсім іншу і занадто спокійнішу розв’язку.

За мною, як за головою земляцтва зайшов наш студент Віктор К. і запросив мене в гуртожиток у кімнатку, в якій він жив з „радянською” студенткою Валентиною, яка очікувала від нього дитину. А кімнатка та була буквально неповних два на два з половиною метра. Коли я зайшов у ту кімнату-квартиру, в якій була одна постіль, то перед тою постіллю було менше місця ніж на другу подібну постіль. А в кінці постелі – стільки місця, що можна було привідкрити двері у кімнату, за якими на стіні була дерев’яна вішалка на рушник чи на пальто. Отже, біля чола постелі був невеличкий столик, а решта простір перед постіллю служив на те, щоб можна встати з постелі на підлогу. І то вся квартира для двох, які чекали третє. Місце на все інше було під постіллю. Це мене так шокувало, що я тут же пішов до консула – старого, досвідченого дипломата, який перед тим працював роками в Китаї чи Японії – Рудольфа Рудольфовича Шміця, розповів йому про все і просив негайної допомоги. І він взявся за ту справу, допоміг; ті двоє побралися, після закінчення студій повернулися у Пряшів і до сьогодні живуть як злагоджена сім’я.

А в тому першому випадку ще довго не можна було розібратися що й до чого, хоч, нарешті, і він закінчився одруженням.

Шкода було б не згадати ще один студентський випадок.

Петро Ґула – наш талановитий молодий поет – протягом всього студентського життя у Києві вів себе екстравагантно. Між іншим купив собі святкову форму радянського офіцера, почепив на неї погони підполковника і в такому вигляді з’являвся на людях як у Києві так і вдома в Межилабірцях. І нехай на вид він, як сам про себе говорив, не був красунем, його „посада” поета та закордонного студента робили його занадто популярним в студентському середовищі Київського педінституту. До того ще він багато курив, трохи випивав, вів себе франтом, отже, дійшло й до того, що в нього пару разів забракло грошей. Тоді він, одного разу, кинув свій закордонний паспорт на ковзанці у сніг і пішов до міліціонера заявити, що йому украли паспорт, в якому було досить багато грошей. В той самий час хтось з присутніх на ковзанці знайшов той паспорт та й підійшов до іншого міліціонера, яких тут ніколи не бракувало, і здав йому той паспорт. Через кілька хвилин обидві інформації зустрілися десь в міліції і неважко було встановити суть справи: в паспорті, який Петрові  ніби вкрали, не могло бути стільки грошей, як він заявив, бо студенти засвідчили, що вчора увечері він в них позичав пару рублів на сигарети.

Виник скандал, – і то серйозний – з закордонним паспортом – символом держави та патріотизму громадянина!

Петро не вигадав нічого мудрішого, як зачинити себе у шафу і вдавати, що хоче отруїтися, бо взяв з собою туди чорнильницю з чорнилами.

Виник скандал у квадраті.

Петро потверезішав, взяв копу чистого паперу, на 16 сторінках виклав свою автобіографію до найменших подробиць і все те надіслав Чехословацькому посольству у  Москві.

І через кілька днів цей лист опинилася в мене як в голови чехословацького земляцтва. Зрозуміло, всього листа я не пам’ятаю, проте точно пам’ятаю його перші слова: „Всю мою жизнь меня сопровождают два моих недостатка: Я слишком мал і очень некрасив.”

Тут нічого не можна було робити, довелося погодитися з рішенням нашого посольства у Москві, –  і Петра, після недовгого зволікання  та певного впорядкування справи, було відправлено додому.

Ще одного студента було відправлено додому в часі моєї аспірантури та мого головування в чехословацькому земляцтві у Києві.

Наш студент Андрій  Динчак виділявся з-поміж інших тим, що носив занадто товсті окуляри – десь одинадцять діоптрій! А студентом він був симпатичним, веселим, навіть гумористом. Але й гострим на язик! Коли одного разу сестра одного радянського  студента передала своєму брату пакунок сорочок, щоб він їх попродав поміж студентами з заробітком для неї, Андрія ця справа обурила і він прилюдно заявив: „Таких комуністів треба вішати!”  Зрозуміло, студент-комуніст, який спекулював на недостатку товарів не переніс такої образи,  переінакшив слова нашого студента і доповів куди слід, що чехословацький студент радить вішати комуністів.

Зрозуміло, що й в цьому випадку результат міг бути тільки один. Свідчення студентів, що Андрій нічого такого не казав не допомогли, а іншого захисту в нього не було. Ні консул, ні інші наші дипломати не хотіли навіть слухати про інше розв’язання проблеми.

Андрій почав пакувати речі, хотів дещо купити на згадку про перебування в Україні, бо знав, що скоро він сюди вдруге не попаде, підійшов до мене і просив позичити йому грошей. Моя стипендія була кращою від студентської (ми діставали старих 950 карбованців, студенти – 750), я позичив йому  тисячу карбованців з тим, що влітку він мені – згідно курсу – поверне вдома 1.800 крон.

І Андрій від’їхав.

Ця історія мала дуже цікаве продовження.

Андрій не обізвався мені ні в перше, ні вдруге літо, ні пізніше. Я вже почав помалу забувати ту справу, хоча мерзів мене не стільки факт втрати грошей, як те, що Андрій, хлопчина чемний, підвів мене. Я знав, що він крутиться десь в Чехії, – нічого більш конкретного я про нього не дізнався роками.

Аж коли мій син поступив на навчання у Прагу і мені довелося їздити туди, одного разу, зовсім принагідно, ми з Андрієм зустрілися. Не встиг я сказати йому пару слів докору, як він починає розповідати, як він розшукував мене, як випитував мою адресу від наших спільних пряшівських знайомих студентів, які тоді навчалися в Києві і як вони відповідали йому, що вони не знають моєї адреси (!). І на доказ правдивості всього того тут же витягує гаманця і з його потайної кишеньки витягує тисячу корон, які він – роками – тримає і зберігає для мене, щоб повернути при першій нагоді!

Мене це дуже приємно вразило. Я повірив йому на слово. Здивувало мене, що мої і його колеги навіть моєї адреси не надали йому, і в тій несподіваній атмосфері я кажу йому: „Андрію, за те, що ти не забув, тримав для мене гроші, розшукував мене, дай мені оту тисячу, а решту вісімсот корон я тобі прощаю, не хочу їх від тебе.” Тоді він ще раз глянув у свій гаманець і каже: „В такому разі я ще можу дати вам чотириста крон з того, що маю при собі...

Отак закінчилася  справа з Андрієм Динчаком та моєю йому позикою. Мене порадувало, що він не підвів моєї до нього довіри; він розповів, як повернувши з Києва поступив працювати шахтарем (з його 11 діоптріями!), як його на шахті помітив старий шахтар-комуніст, як запропонував його у члени партії, а звідти на навчання у вищу школу, як він ту школу закінчив і працює сьогодні в найвищій контрольній установі держави  – в Комітеті народного контролю ЧССР.

Все це мене дуже й дуже порадувало, –  довго перед тим і після того мене ніщо так не потішило...

Та ще пару слів про ту саму справу з сорочками... трохи з іншого боку.

Для іноземних студентів в Києві організували різні акції, зокрема бесіди про величезні досягнення Радянського Союзу. На одній з таких лекцій, яка відбувалася в неділю до обіду і на якій йшлося про значні поліпшення в матеріальному та культурному житті населення України, я запитав лектора про те, хто визначає ціни на імпортний товар, бо – кажу – вчора я бачив на Хрещатику величезну чергу, навіть бійку перед магазином, в якому продавалися австрійські сорочки по дешевій ціні. Лектор обурився: „А что, вы приехали к нам наши очереди изучать”? Ні – кажу, але ж можна було б підняти ціни на привезений товар і на нього не було б таких величезних черг.” Коротко кажучи, між мною та лектором зав’язалася неприємна дискусія, в якій я, нарешті, був змушений доводити, що я не приїхав вивчати ні „черги”, ні „очереді”, не стежу за „окремими” недостатками в житті Радянського Союзу, а просто йдучи по Хрещатику помітив... і питаю, щоб я, неукий, міг  зрозуміти і вмів правильно пояснити... Для мене це обійшлося краще ніж для Динчака, але й мені цього не забули.

Проректором по роботі з іноземцями працював тоді в університеті Гліб Миколайович Цвєтков (пізніший завідуючий відділом науки ЦК КПУ), який колись вчився з секретарем ЦК КПЧ Олдржихом Швесткою та який був одним з кращих людей, яких мені довелося зустріти підчас мого перебування в Україні. Так ось одного разу проректор покликав мене до себе, бо потрібно було готувати документи до мого кандидатського захисту (він подав на мене чудову характеристику!) і випитуючи про різні справи, пов’язані з захистом, посміхаючись до мене, питає: „А хто буде наші „очереді” вивчати, як ви захиститеся і від’їдете додому?” І розповів мені про те, як він повинен був пояснювати, а по суті захищати мене перед лектором, який прийшов до нього і хотів подавати скаргу на мене за мою антирадянську діяльність. Саме тоді проректор каже: А от ми за вашу діяльність підчас вашого перебування  в аспірантурі вирішили післати вас відпочити в Крим поки ви будете тридцять днів чекати на строк вашого захисту. І механічно простягнув руку у папку за путівкою для мене. Шукав-шукав, перегортав папери, проте путівки для мене так і не знайшов. Він кудись подзвонив, запитав про путівку, раптом йому стало незручно,  і, вибачаючись переді мною, сказав, що путівку для мене далі китайському студентові... Я почав заспокоювати його, бо, справді, жодної путівки я не чекав і не сподівався, а тоді він каже: А що, коли б ми вам дали звичайну путівку, яку даємо нашим радянським студентам? Я погодився... – і опинився радянським студентом на ЮБК в санаторію Нижній Кастрополь... (Тут все проходило чудово і спокійно. Студенти і студентки знали, що я „чех”, проте вони нікому про це не казали. Переполох настав аж в останні дні, коли приїхав міліціонер і почав  ставити штамп у паспорти відпочиваючих. Лише тоді виявилося, що між „своїми” є й іноземець! Вся увага всього санаторію раптом була скерована на мене: мене почали питати чи я не хочу у кращу кімнату, чи щось не потребую і, нарешті, я був змушений погодитися на краще харчування (до звичайного додавали мені склянку молока), на додатковий медичний огляд – комедія, та й годі!)

 

Інший цікавий випадок стався на самому кандидатському захисті.

Сиджу, уважно стежу за всім, що діється в залі, проте помічаю, що посеред присутніх в темних окулярах сидить мій знайомий з єдиної моєї зустрічі з ним в професора Андрія Білецького, в якого в той час збиралася студентська молодь і які (ті зустрічі) скінчилися скандалом (про це трохи нижче). Дивлюся на нього і коли мені здалося, що наші очі зустрілися, я трохи вклонився йому, та він не відреагував. Я кілька разів кланявся йому та він ні разу не відповів мені якимсь натяком. Коли оголосили перерву, щоб підрахувати голоси членів Вченої ради, я піднімаюся, пробую підійти до нього, а він, проходячи повз мене ні з того, ні з сього, сердито буркнув мені: „Пошел ты к чорту!” Не більше, не менше! Я нічого не встиг зрозуміти, бо голоси було підраховано, перерва закінчилася і головуючий – саме професор Андрій Білецький, оголошує результати голосування: „за” – дев’ятнадцять, „проти” – два!  Здивування не було помітно, бо присутні, як і слід було чекати, почали плескати у долоні, та все-таки до мене почали підходити найбільш зацікавлені особи в тій справі і поруч з гратуляціями не скривали здивування з такого результату. Завідуючий кафедрою – професор Іщук Арсен Олексієвич – встиг сказати: „Я зараз” – і кудись відбіг. І тут же повертає і говорить, що ті два голоси „проти” –  то голоси професорів Андрія та неприсутнього Олександра Білецького, за якого його брат Андрій голосував. Він це встановив за зеленими чорнилами, якими два рази було підкреслено відповідь „НЕТ’ на картках голосуючих  і тими самими чорнилами були заповнені всі бланки захисту головою Вченої ради професором Андрієм Білецьким.

І тут же почали мене питати: „А що між вами й Білецькими було?

 

І тут я мушу розповісти про дальшу аферу з мого перебування в Києві.

Професор Андрій Білецький  закохався у свою студентку, з  якою думав одружитися і таки з нею пізніше одружився. А підчас знайомства з нею, в професора щотижня сходилися інші студенти та молоді аспіранти. Туди, крім інших, регулярно заходив польський аспірант Флоріан Неуважний (поляки в певний період були навіть більше „в моді” ніж „чехи”) і мене часто запрошував туди. Та в мене ніколи не було часу. Мені потрібно було занадто багато читати та вивчати. До того ще – влітку я  одружився, і якщо я зберіг якийсь час, то поспішав додому. Проте одного разу Флоріан застав мене відпочивати і майже силою потягнув мене на зустріч до професора. Зустріч була нормальною, студентською; була якась холодна закуска, якийсь торт та пляшка чи дві шампанського; читалися вірші, розповідалися анекдоти, все це проходило переважно на російській мові – було цікаво, це правда, проте нічого особливого для мене тут не відбувалося, і саме тому та, головне, з-за недостатку часу, я туди більше не ходив. Проте в невдовзі в газеті появилася стаття про якісь таємничі сходини дивної молоді у професора. Його викликали в партком, чистили йому шлунок, як в той час в Союзі було в моді. Газету з таким повідомленням на кафедрі читала вголос Галина Кіндратівна Сидоренко і я запитав її: „А про мене там нічого нема?” І на її здивування я розповів, що одного разу я теж був на такій зустрічі, проте більше я туди не ходив, бо мені не було цікаво (того, що я максимально використовував час, щоб чим скоріше вертати додому, я їй не сказав). Проте коли в парткомі професор захищався, що в тих зустрічах він нічого дивного не помітив, та сама Галина Кіндратівна кинула йому докір: „Так ви твердите, що нічого дивного ви в тих зустрічах не помітили, а от чехословацький аспірант побував у вас раз і більше туди не ходив, бо він у всьому розібрався..!”  

Зрозуміло, що я ні про що з цього не знав.., – і тільки після того викрику „Пошел ты к чорту!” та після тих двох голосів „проти”, які обидва належали професору Андрію Білецькому, все ставало на своє місце. Тоді науковий керівник, опоненти, завідуючий кафедрою та члени кафедри почали заспокоювати мене, що то навіть добре, як є один-два голоси проти, бо тоді Вища атестаційна комісія в Москві зрозуміє, що якби були серйозні зауваження до захисту, то хтось з тих „проти” та обізвався б і детально би про все повідомив. А так, мовляв, все буде в найліпшому порядку. І було. ВАК без зауважень затвердив рішення Вченої Ради, я таки став кандидатом наук і десь двадцятого травня 1960 року виїхав додому.

 

 Ще пару слів про інший випадок  зі студентського життя:

Наші студенти навчалися, крім Києва, також в інших містах України. Зокрема група наших студентів навчалася в Одесі. Між ними був і мій земляк – хлопець з наших Кечковець – Андрій Калиняк. Він був з п’яти синів, мама в них давно померла, в сім’ї в них було не без проблем, тому я потрохи стежив за навчанням того хлопця.

І тут, одного разу дістаю листа з Посольства ЧСР, в якому Посольство питає мене, як голову земляцтва, чи варто продовжити навчання студентові Андрію Калиняку, який у визначений строк успішно закінчив навчання обраного фаху та ще й три курси мореплавства та просить продовжити йому навчання на два роки для завершення навчання по другій спеціальності. Мовляв, яка ваша думка?

Якою могла бути моя думка! Скромний бідний хлопець, та ще з нашого села, який не тільки успішно виконав усе, що від нього вимагалося, але ще закінчив три курси по фаху, який в нас вдома навіть не можна вивчати... – само собою, що рекомендую продовжити строк навчання! Строк навчання Андрієві продовжили, Андрій успішно закінчив мореплавство, одружився зі студенткою болгаркою (заради якої прагнув затриматися в Одесі пару років), повернув додому, працював капітаном корабля.., – на превеликий жаль молодим помер... Сьогодні його син – Роберт Калиняк – міністр Уряду Словаччини!

Отакі мої спогади про „співпрацю” в Києві та про тодішні будні з нашими студентами в Україні.

 

Примітка четверта

 

Інколи призадумуюсь над таким питанням: Чому мене не використовували в тому ж Союзі як „свою” особу більш інтенсивно? Невже ж тут не було жодних проблем, якими цікавилися органи наших та радянських служб безпеки? Або тут вже перед моїм приїздом були налагоджені потрібні контакти з моїми колегами, які приїхали сюди раніше мене? Колеги – признавайтеся!

 

 

Після повернення додому

 

Зразу після повернення з Києва підчас літніх канікул керівництво Філософського  факультету у згоді з думкою ректорату Університету ім. П. Й. Шафарика послало мене на курси, які для майбутніх керівних працівників факультетів та університетів організував сам Центральний Комітет Комуністичної партії Чехословаччини. Курси проходили в замку Чтіржін під Прагою, між його слухачами було багато високопоставлених осіб чеської та словацької політики, а лекторами на тих курсах були найвищі представники міністерства шкільництва та ЦК КПЧ. В доповідях лекторів та в наших дискусіях наводилося багато інформацій про серйозні проблеми, які вже раніше почали з’являтися в нашому господарському та політичному житті, хоча в пресі та по радіо  все ще  панував повний спокій та велике захоплення величезними успіхами країни.

З того, що університет вислав мене на курси такого високого рівня, однозначно випливало, що зі мною рахували як з чільним функціонером факультету, якщо не університету.

Та з інших матеріалів відомо, як мене зустріли вдома, у Пряшеві: У 1962 році перша афера після того, як ми протестували проти антиукраїнської політики партії в Пряшівському краї, друга афера – у тому ж 1962 році – після моєї лекції про успіхи Радянського Союзу, які ”могли бути наскільки більшими, якби Сталін не винищив всю українську інтелігенцію”, – і пішло, і пішло, і пішло, і вже ніколи не стало на місце, щоб мені партія та її органи чи їхні представники повністю довіряли. Бо, як твердили радянські органи тайної безпеки, „приїхав я у Київ комуністом-інтернаціоналістом, а повернув я звідти українським буржуазним націоналістом.” (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, Львів, 2000, 90-103.)

Отже, керівним працівником Університету чи бодай Факультету я не став. Мене обрали членом заводського комітету КПС, кілька років я працював головою Заводського комітету профспілок факультету, десь два роки я попрацював членом Шкільної та культурної комісії Східнословацького національного комітету – і то було все. Навіть в керівні органи КСУТу я не попав.

Та мої „органи” мене не забули. Обізвалися зразу після мого повернення і дали про себе знати й чути. Поширилася тематика їхніх зацікавлень, поглибшав рівень проблематики, збільшилося коло запитань та осіб, які їх цікавили.

Почнемо з того, що представник ШТБ – мій перший шеф – зайшов за головою парткому факультету і попросив від нього солідного товариша, який міг би стати учителем народних курсів російської мови для працівників ШТБ.1)

–––

 1)  В той час по всій Чехословаччині проходили „Народні курси російської мови”, які охоплювали майже все доросле населення країни і мали на меті навчити кожного дорослого громадянина країни основам російської мови. Такі курси керівництво пряшівського ШТБ хотіло зорганізувати також для своїх працівників.

–––

Партійне керівництво факультету таким учителем запропонувало мене. Зайшов за мною мій перший зв’язковий, повів мене до їхнього начальника, той перевірив мене кількома запитаннями і погодився з тим, щоб я навчав їхніх працівників російської мови. Зауважив тільки: „Однак ви не смієте цікавитись прізвищами присутніх на курсах і не будете записувати присутніх, – це будуть робити наші товариші, бо вони знатимуть хто й коли на службі і хто мав і міг бути присутнім на занятті.”

Таке обмеження моїх прав чи обов’язків мене потішило, бо саме справа з присутністю на заняттях була серйозною проблемою подібних курсів. Бо після закінчення курсу виплачували гонорар лише у випадку, коли була належно оформлена присутність учасників курсів на заняттях. – А поки йдеться про тему „Как вас звать по отцу, как ваше отчество? – відповідаю начальникові, – то будемо вправлятися в тій темі на фіктивних іменах по батькові. Начальник погодився, все було домовлено, мій колишній шеф знову став моїм зв’язківцем в цій справі і я провів двадцять занять з десь двадцятьма працівниками ШТБ Пряшева. (Між учасниками курсів були як люди у формі міліціонера так і в штатському одязі.)

Знайомства з цього курсу пригодилися мені в кількох випадках. То при зустрічах на вулиці лише поздоровкались зі мною колишні мої „студенти”, то, іншим разом, я поздоровкався з ними, а  кілька разів я зустрів окремих з них прямо підчас їхньої служби у місті.

Іду одного разу містом і бачу, що один з моїх „студентів” стоїть на хіднику і вдає, що зав’язує собі шнурка на туфлях. Я підходжу до нього та й здоровкаюся з ним: „Здравствуйте, товарищ... Что вы здесь дєлаєте?” І він  каже (по-словацьки, зрозуміло): ″Бачите там того пана? То пан Бурик... Свого часу він з братом емігрував у Америку. Тепер він приїхав, проте вже як громадянин Америки. Ми не можемо нічого йому зробити, бо в нього американський паспорт, та нас цікавить з ким він зустрічається. Тому й слідкую за ним... Вчора він був в директора театру Фельбаби, а сьогодні планує бути в Цимбори.″

Інша подібна зустріч з іншим моїм „студентом” була значно цікавішою та важливішою. На цей раз при зустрічі в місті обізвався до мене мій студент. Він поздоровкався по-російськи, потім ще сказав кілька російських слів, а тоді продовжував по-словацьки: „Однак більше по-російськи не знаю, то скажу вам про це по-словацьки. Чи повірите, або ні, але в останньому часі я про вас думав... Чув я від шефа, що наші мають скласти список кілька десятків осіб з-поміж української інтелігенції, – найбільш активних та небезпечних – і той список мають надіслати в центр....

Ясна річ – це мене не тільки зацікавило, але й налякало. Неважко було зрозуміти, що станеться з людьми, які попадуть в той список. А сумніватися в тому, що в той список потраплю також я сам, не було найменших підстав. Необхідно було щось зробити, щоб запобігти біді.

Це було в часі, коли закордонні учасники Свидницького Свята пісні і танцю українців Чехословаччини почали занадто захоплюватися нашими Святами, занадто їх підносити й вихваляти у пресі, називати українське життя в Чехословаччині Українським П’ємонтом, Українською Меккою, Малим Каневом, Другим Києвом, що, – зовсім зрозуміло, – не могло подобатися радянським товаришам, які стежили за спрямуванням культурного розвитку українського населення в Чехословаччині і які не могли залишити таке спрямування і таку його оцінку без належного покарання.

Потрібно було запобігти такому покаранню.

Тоді мені спало на думку написати статтю проти таких оцінок нашого життя і чим скоріше її десь надрукувати. Протягом пару днів та ночей таку статтю було написано. Я заніс її шефредакторові журналу „Дружно вперед”, тут якраз закінчували укладання чергового числа, статтю включили в номер і вона в надзвичайно короткому часі – під назвою „Немає другого Дніпра”– появилася на світ.

Я майже переконаний, що саме ця стаття зняла проблему списку й покарання найбільш небезпечних чехословацьких „українських буржуазних націоналістів” 60-х років.

Стаття, як можна переконатися, (Дружно вперед, 1967, 10, 24)  трохи признавала значні досягнення українців Чехословаччини в їхньому національно-культурному житті, трохи не погоджувалася з високою оцінкою досягнень, яку їм надавали закордонні українці та однозначно заявила, що існує тільки одна Україна, „лише один український народ і лише одна його українська культура... Жодне тимчасове ускладнення, внаслідок чого українці поза Україною все ще відчувають недостаток елементарних зв’язків з українським народом, його культурою,  не сміє нас наводити на думку про якусь окрему українську людність... Провідне місце в цій (усвідомляючій – Ю. Б.) праці належить Україні, яка в свою чергу повинна по-материнськи піклуватися життям своїх дітей – хоч і громадян інших республік. Вона повинна стати для всіх українців і Каневом, і Меккою.” (ДВ, 1967, ч. 10)

 

 

Примітка п’ята

 

Цей випадок можна навести як одну з причин чому я пішов на співпрацю з безпекою і чому так довго в ній зіставав. Зрозуміло, я ніколи не думав, що переможу машинерію тої страшної  брутальної сили державної безпеки, яка десятиріччями створювалася та вдосконалювалася і володіла величезними засобами майже необмеженого впливу на суспільство. Проте поступово, як я помічав також слабкі місця в системі роботи тої величезної сили (всяких Оросів та подібних до них „товаришів”), мені здавалося, що зоставши в середині тої сили можна дещо збагнути з системи її праці, бодай інколи трохи уникнути з-під її каральної руки та бодай інколи  кому-небудь допомогти.

Виростали, наприклад, в братів Ніродів сини і обидва старші занадто активно та занадто необережно почали включатися у співпрацю з українськими молодими людьми на Заході. В нормальних умовах органи безпеки мали покликати до себе батьків, (зокрема того з них, який був членом партії), та й попередити їх, що їхні сини пускаються на небезпечні стежки капіталістичного впливу. Так ні! На хлопців, як і на подібних до них, заклали картки, куди записували кожну дрібничку, яка їм здавалася небезпечною для нашого комуністичного світу. Довелося перед Ніродами-батьками трохи похвалити їх синів за активність та одночасно трохи натякнути про небезпеку та попередити...

 

Потрібно було одночасно підсилювати довіру тих органів до себе і щось їм час від часу підкинути та так, щоб то не могло мати негативних наслідків для інших людей.

Про українців, які приїздили до нас з Заходу слід сказати, що вони різко поділялися на дві групи:

Комуністи та подібні до них прогресисти думали, що в нас – рай на землі. І коли вони того раю в нас не бачили, були, як правило, дуже розчаровані. „Буржуазні націоналісти” найрізноманітніших відтінків (бандерівці, мельниківці, двійкарі тощо) були переконані, що в нас за кожним кутом будинку стоїть міліціонер з автоматом. І коли вони того міліціонера і тих автоматів в нас не бачили, були здивовані, вражені, спантеличені. Представники обох переконань вели себе в нас, на їхню думку, занадто обережно та конспіративно навіть, проте, як тільки виїхали за Пряшів почали про все, про що аж до того часу мовчали або говорили „конспіративно”, говорити на повний голос, і досить було міліцейській машини їхати за ними, як безпека дізнавалася про все, що її цікавило.

Та були між такими відвідувачами з Заходу й занадто обережні, але й занадто примітивні, які вели себе аж провокаційно.

Приїхав одного разу до мене один молодик – низький, худенький, (міг то бути навіть відомий Добош, 2) але оскільки Добоша я ніколи не бачив, то не можу твердити, що то був він). Так от той молодик дав мені зрозуміти, що в квартирі чи в місті він не буде зі мною ні про що говорити і натякнув, щоб ми виїхали за місто. Ми поїхали в напрямі на Фінтиці – і по дорозі, на відкритому місці він мені каже, що тут ми можемо зупинитися. Я зупинив машину, сиджу в машині і він починає розказувати, що треба бути надміру обережним, щоб комусь не пошкодити. Тому я – каже він, витягуючи невеличкого блокнотика – маю окремо на листку записано, наприклад, ім’я Степана Гостиняка, а його телефон маю на зовсім іншій сторінці, до якого я можу добратися ось так по діагоналі... Або ваше прізвище: воно ось тут, а число вашого телефону ось де... ... ...

Чого було більше в такій конспірації? Наївності? Обмеженості чи провокації?

 

2)  Добош – „турист” з    Бельгії, який відвідав багатьох українців у Львові та в Києві. Саме після його відвідин в Україні почалися масові арешти „інакомислячих” українців.

 

Я не знав відповіді. Проте, на всяк випадок, коли той „борець за свободу в Україні” виїхав з Чехословаччини, я подзвонив до свого зв’язкового і домовив з ним зустріч на другий день (щоб той герой справді міг зникнути з-під рук „наших товаришів”).

На зустрічі я розповів про „конспіративну” систему мого гостя. Мій „орган“ навіть не дуже цікавився конкретизацією тої системи, бо кожному ясно, що безпеці не робило жодних проблем  розсекречення таких даних. Зайвим було й пускати воду з водопроводу у квартирі, щоб підслухачі не могли розібратися в тому, про що йшла мова...

В іншому випадку відомий канадський комуніст Петро Кравчук, коли я зайшов до нього в апартамент в готелі Дукля, приклав палець руки на губи, хоча я й до того знав, що в цьому апартаменті є апаратура для підслуховування.

Саме в готелі Дукля сталася ще й така оказія.

Керівництво готелю замовило ремонт вхідних приміщень у готель, призабувши, що за дерев’яним обкладенням стовпа посередині приміщення проходили різні дроти чи кабелі, електроводи, які,  після зняття обкладення кілька днів стирчали на всі боки, поки не прийшли спеціалісти від безпеки.

Не допомагали й інші конспіративні підходи чи прийоми.

Коли ми з дальшим моїм зв’язківцем якось говорили про фотографування засекречених об’єктів, зв’язківець каже: „Не треба нам їхніх фільмів викрадати. Досить нам перейти з невеличким чемоданом по коридору готелю, в кімнаті якого знаходиться той фільм і після повернення додому з тим фільмом не можна буде навіть задницю витерти.” – „А коли він зразу після фотографування понесе проявити свій фільм?” – спитав я з зацікавленням. „Тоді справа інша... Але й тоді він не виграв. Кожна фото служба в місті – на нашому рахунку!”

 

Отже, після повернення з Києва ситуація із співпрацею ускладнилася. Поширилася, поглибшала, стала більш різноманітною, в неї включалося дедалі більше чинників.

Перш за все до мене стало приходити дедалі більше людей з-за кордону.

Спочатку – чи не першим – приїздив Михайло Марунчак з Канади, який цікавився нашим життям переважно як журналіст чи науковець і жодних каверзних питань не задавав і нічого особливого не хотів. Про нас він потім написав книжечку.

Цікавим був пан Семчишин з Норвегії. Той цікавився картинами, зокрема іконами, тим самим і дерев’яними церковками в нашому краї. Коли він дізнався, що в селі Вишній Комарник ще живуть люди, які за проектом Січинського будували дерев’яну церкву, він придумав цікавий проект. Мовляв, він купить дерево, майстри з Комарника збудують з того дерева дерев’яну церковку в котромусь з наших сіл, напрактикуються на тому, він побачить як вони працюють, перевірить скільки часу їм буде потрібно для побудови подібної церкви в Америці, а тоді купить матеріал в Америці та візьме туди майстрів з Комарника, щоб вони там на місці збудували дерев’яну церкву карпатського типу. Все було досить детально продумано й обговорено, та – приїхали танки – і все пішло шкереберть!

(Подібно, пізніше, підчас мого перебування в Америці обговорювався проект побудови „Дому української молоді” на Домаші: Я мав оформити купівлю землі, зорганізувати побудову, а „ми з Америки зафундуємо” побудову будинку для відпочинку української молоді поза Україною. Все те також угробили радянські танки та наступна „консолідація”.) 

 

Важливою складовою частиною нав’язування контактів між „нами” й „ними” –  між українцями соціалістичних країн та західною українською діаспорою – була справа посилання західної української преси та українських книжок, виданих на Заході, до нас, на Схід. Між тими матеріалами були речі різної вартості: цінні і неварті уваги. Проте не всі вислані газети та книги доходили до адресатів та шкодили найбільше саме оті нічого не варті, бо були переповнені грубими лайками, порожніми політичними фразами та загальною неприйнятністю  всього нашого життя.

Отак посередництвом посилок різного книжкового матеріалу я заочно познайомився з Іваном Керестилем з Мюнхена, який мав на старості висилку окремих томів „Енциклопедії українознавства” у важливі центри українського життя та окремим особам, гідним уваги. Саме через нього з немалими труднощами, бо не кожна посилка дійшла, я отримував окремі теми ЕУ, в яких була величезна кількість занадто цікавого як культурно-історичного так і загального інформативного матеріалу про Україну та українську проблематику. (Саме ця енциклопедія була для мене справжньою енциклопедією україністики. Саме на її основі я міг дати моєму студентові таку тему дипломної роботи: „Українська літератури в Українській радянській енциклопедії та в Енциклопедії українознавства”. Ми підрахували, що в ЕУ було до триста прізвищ українських літераторів, яких не було в УРЕ.)

Так ось саме отой Іван Керестиль запросив мене влітку 1965 року на відвідини Югославії, де в Миколи Кагана в Баня Луці (вул. Ґрмечка 2) з їхнього боку був присутнім ще Іван Жеґуц та ще один Іван, (здається – Улинець), а з нашого боку, – що мене здивувало, – Єва Бісс. Тут ми провели майже два тижні, повні взаємних інформацій про наше та їхнє життя, отже про настирливі проблеми всього українського життя.

Зрозуміло, що, повернувши додому, я не міг не поінформувати „своїх” про мою подорож, про присутніх на зустрічах та про проблематику наших бесід. Однак, оскільки ми не обговорювали жодного якогось конкретного плану дії – бунту, повстання чи контрреволюції – то й нічого небезпечного з таких інформацій для учасників зустрічей прямо не випливало.

 

Як видно і як відомо, проблематика контактів між Сходом та Заходом на рівні українців з України та соціалістичних країн з українцями з Заходу конкретизувалася, самі контакти ставали дедалі тіснішими, частішими та змістовнішими.

Отже й інтерес до них з боку наших державних органів безпеки, які в переважній мірі виконували вказівки радянських органів державної безпеки, бо самі на цьому не дуже розумілися та й не вважали їх небезпечними для нашої держави, невпинно зростав.

 

Мабуть слід навести, що вже десь початком п’ятдесятих років на нараді в Празі представники радянських служб безпеки дорікали представникам наших подібних служб, що в них (в Союзі) пройшло тридцять років від революції, а все ще вони виявляють українських буржуазних націоналістів, а у вас (в ЧСР) від революції (від Лютневих подій у 1948 році) пройшло лише пару років, „а ви  хочете твердити, що у вас вже немає класових ворогів?” (Після цього в Пряшівському краї було знайдено десять товаришів, яких було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі та суворо покарано.)

З того часу тематика та проблематика українського буржуазного націоналізму не зникала з поля зору наших органів безпеки, хоч і не завжди вважалася важливою проблемою їхньої діяльності.

Однак під кінець шістдесятих років вона знову ставала значно актуальнішою, тим більше, що почала зливатися чи переплітатися з загальною антисоціалістичною пропагандою та діяльністю, як було названо загальний рух в Чехословаччині за „соціалізм з людським обличчям”.

На іншому місці я вже згадував про те, що після появи моєї статті „Пряшів притягаючий та лякаючий” („Дукля”, 1967, 4) до мене звернувся листом Панас Феденко і після обміну кількома листами мене запросив до себе його син Богдан. Мій приїзд в Париж оформлявся  десь в квітні 1968 року. Зрозуміло, що дозвіл на виїзд на капіталістичний Захід не міг відбутися без згоди відповідних державних органів безпеки. Я зайшов до начальника пряшівського відділення державної безпеки, розповів йому хто і куди запрошує мене і спитав його, чи можу подавати заяву на дозвіл. В свою чергу начальник поспитав про певні речі і дав згоду на оформлення документів. Пригадую, що коли я зайшов забирати візу, працівник, який її мені видавав, поводився зі мною дуже чемно, бо знав, що наказ надати мені потрібний дозвіл дав сам начальник. В свою чергу, знаючи про це, я ініціативно – сам від себе – кажу тому працівникові: „А чому ви тепер не стежите за контактами наших людей з західними туристами?.. Колись вас цікавив кожен іноземець, кожна газетка чи брошурка, а нині тих іноземців, тих газет і книжок повний Пряшів, а щось не видно, щоб ви тим цікавилася...” – „А ви хіба не бачите, як до нас сьогодні ставляться, як нас критикують, розносять по газетах та в радіо.” – „Бачу, але з вас ніхто не зняв ваших обов’язків. Ви як були так і зостаєте п‘ястуком робітничого класу, аванпостом партії.., і саме сьогодні ви повинні працювати. Хіба аж тоді, як все те стихне, тоді додатково будете випитувати, записувати та й вивчати?” – і так далі, в тому ж дусі.

Працівник видно доповів кому слід було про нашу розмову – про мою ініціативу чи критику – і через кілька днів до мене під’їхав заступник начальника і повіз мене на Сіґорд 3)  Як також іншим разом, і тоді не я вирішував коли й куди поїдемо. Отже ходимо по Сиґорді, розмовляємо про складну ситуацію в республіці – якісь конкретності їх тоді не цікавили – і повертаючи тою самою доріжкою до машини бачимо, що  з відстані кількох метрів від нас підіймається хлопина, який дотепер лежав чи навіть дрімав на якійсь ковдрі, підходить до нас і починає:

 

3)  Сиґорд – рекреаційний осередок біля Пряшева.

–––––––––––––––

–       Пробачте, чую українську мову то хочу поговорити з вами.

         Ми були здивовані. Виявилося, що то був священик, пан Fulup (з двома крапками над обома „у” – пан Філіп чи Пилип), який їхав з Австрії на Свято пісні і танцю у Свидник і, втомившись по дорозі, ліг неподалеку від Пряшева, трохи відпочити. Слідом за ним піднялася і підійшла до нас його дружина – це було дуже мило й цікаво, однак, значно пізніше – був і такий період в моїй „співпраці” – мені дорікали, ніби я навмисне послав отих австріяків спати на те місце, а сам я запланував прогулянку попри них, щоб вони могли побачити „наших” чи навіть „запізнатися” з „нашими”.

 

Для характеристики не так „співпраці” як її  „рівня” можу навести ще й такі факти:

Одного разу відшукав мене тодішній мій „орган”, і  з вжитого конверту починає читати: „Орест Березовський”, „Вацлав Зілинський”, „Геник Жідлицький”... І питає що це за люди, бо вони мають приїхати до нас на Схід і тут зустрітись... – щось в тому плані.

Тоді вже я не був таким заляканим як на початку, та й кажу йому: Слухайте, ви! Чого робите з себе дурніших, ніж ви є? По-перше, то не „Орест Березовський”, „Вацлав Зілинський”, „Геник Жідлицький”, а „Геник Березовський”, „Орест Зілинський” та „Вацлав Жідлицький” – то що? Ви хочете перевіряти, чи я вам скажу правду? А, по-друге, – всі вони є відомі чеські україністи, працівники академії наук та університету, а приїдуть вони легально, бо завтра тут на Сіґорді біля Пряшева відбудеться пленарне засідання Української секції Спілки словацьких письменників, на якому будуть обговорюватися рукописи літературних творів.., про все це написано в газеті, кожен з учасників отримав офіційне запрошення – чому ви нагромаджуєте, накопичуєте якісь псевдодискретні інформації про якусь ворожу діяльність... Досить було підійти до Мацинського, секретаря тої спілки, і про все дізнатися легально, якщо такі речі, як засідання письменників, вас аж так цікавлять.., а ви з усього робите якусь ворожу діяльність... – Ну, добре, добре, – починає відповідати той „орган”, – я про це не знав, я знаю, що ви завжди про все добре поінформовані, то мені було простіше підійти до вас...

 

Або й такий випадок:

Стоїмо ми з Йосифом Шелепцем біля вікна у своїй канцелярії по вулиці Ґреша ч. 3, і Йосиф помічає, що той „орган”, у характерному довгому шкіряному плащі, переходить з хідника на вулицю та прямує до будинку нашого факультету.

Тоді Йосиф каже:

– Побачимо, кого з нас покличуть.

А тоді десь через півхвилини дзвонить телефон і нам кажуть: „Súdruh Bača (або: súdruh Šelepec), dostavte sa na vrátnicu; máte návštevu.” (Товариш Бача (або товариш Шелепець) зайдіть на прохідну. Тут на вас чекають.)

 

Або й така практика та такий досвід:

Я був головою шкільного батьківського комітету в українській школі, де навчалися мої сини і вийшло так, що в короткому часі за собою я два рази зустрів у тій школі того ж самого працівника служби безпеки. Тоді при зустрічі з моїм „органом” я кажу йому: „Щось занадто часто заходить той  ″товариш” у нашу школу; що він там робить?” І у відповідь чую, що учитель тої школи – Василь Турок з компанією – одного разу в кав’ярні напідпитку почали співати гімн „Гей, Слов’яни!” – за що їх затримали на одну ніч, оштрафували на сто корон і на цьому та афера закінчилася, (бо, згідно закону, не можна за одну провину карати більше разів). Однак „той товариш, то такий дурень, що доручити йому якусь іншу,  серйознішу справу не можна, то він весь час ходить у школу, турбує Василя та записує щось, щоб в нього все-таки була якась діяльність.”

 

Або й таке соціалістичне змагання органів безпеки:

Окремі колективи служби безпеки, подібно, як інші робочі колективи, змагалися між собою за краще виконання своїх обов’язків та за кращі місця в ″соціалістичному змаганні″. Отже, окремі колективи інколи вдавалися також до „планування” ворожої діяльності, а тоді успішно її викривали і заробляли так зірочку на погонах, або пару сотень до зарплати і таке інше.

Тому одного разу самі працівники служби безпеки порозкидали по Стропкові якісь нелегальні газети, а тоді приїхали розслідувати ту справу.

Іншим разом заснували у Вранові нелегальну організацію „Біла леґія”, навербували до неї кількох членів, підіслали до них свого працівника з Праги, ніби то агент з Америки, той з тими ″шкідниками″ кілька разів зустрівся, ніби й грошей їм трохи дав, а тоді приїхали „вони” і знаючи все про всіх, почали викликати тих членів нелегальної „легії” на допит, змушували їх признаватися до ворожої діяльності, судили їх і, навіть, здається, одного чи кількох з них засудили. (Пізніше все це викрилося і декого з „органів” ніби було вПразіі засуджено за таку „охорону соціалістичної Батьківщини”.)

У Свиднику „вибухла” інша афера:

Хтось доніс безпеці, що у Свиднику мають викинути у повітря Пам’ятник радянським воїнам. Це звучало настільки „серйозно”, що ту справу не доручили розслідувати навіть обласним органам безпеки, але приїхала на Схід оперативна група працівників із самої Праги. Допоки ті спеціалісти з Праги докопувалися до правди при збереженні всіх правил конспірації, інший „орган” з Пряшева поїхав приватно у Свидник і на зустрічі з православним священиком, своїм колишнім однокласником, при стакані доброго винця дізнався про суть справи:

В Свиднику жив громадянин, який любив випити,  і щоб йому хтось та заплатив погарик, був охочим розповідати чи й пообіцяти що завгодно. Так виникла афера про намір знищення Пам’ятника. Приватний орган подав приватний звіт, офіційні органи його довго відкидали, аж, нарешті, й вони дійшли до висновку, що йдеться про мильну бульбашку.

 

 

 

Примітка шоста

 

На цьому прикладі можна ще раз побачити, яким був – в окремих випадках – рівень співпраці. Такі абсурди  доводили, що та всемогутня безпека не завжди і не все тримала в таких міцних руках, як могло інколи здаватися. Правда, сила й правомочність тої (кажучи сьогоднішнім модним словом) структури були справді необмеженими і не можна було сподіватися на якусь полеготу (полегшення)  як подяку за співпрацю з ними. Проте іншим разом можна було таки щось дізнатися, чомусь запобігти чи комусь навіть допомогти.

 

Отже, мою подорож у Париж було заплановано на кінець літніх канікул, оскільки „протягом літа всі цікаві люди виїздять з міста” – писали мені з Парижу. .

Та, як відомо, 21 серпня – за тиждень до моєї планованої поїздки у Париж, „приїхали в гості” радянські танки і взяли під свій контроль все життя в країні. Тому я перестав цікавитися можливостями моєї поїздки. Однак десь за два дні до її планованого початку зустрів я в місті працівника безпеки, який оформляв мені документи на виїзд (теж один з учасників курсу російської мови) і питає мене „коли виїздите?” Я, який не вживаю грубив слів чи виразів, на цей раз з обуренням відповів йому: „Гей, поїду в .., якщо довкола танки.” А той пояснює мені, що досягнуто певних угод і що всі документи, оформлені на виїзд, діють. Тоді я вислав в Париж телеграму, що „приїду, як було домовлено”, і – поїхав. На кордоні з Німеччиною ще стояли танки з обох боків залізничного полотна, проте інших ознак ненормального стану не було помітно. По дорозі в Париж я на день зупинився у Франкфурті на Майні в родини професорів Горбачів, залишив в них листа Івана Чендея до Президії Спілки українських письменників у справі допомоги українським письменникам Чехословаччини, і щасливо доїхав у Париж. Феденки розквартирували мене в старому, проте зовсім достатньому для мене готелі по вулиці Rue de Tibeau, майже щоденно я приходив до них на квартиру – пообідати чи повечеряти, – а решта часу я проводив з ними або, переважно з Анатолем Камінським, в місті, або в когось з українських діячів Парижу в гостях. Так я зустрівся з обома братами Вірстами, з паном Митровичем, побував в кількох музеях, на виставці сучасного (модерного) мистецтва в якомусь парку та, зокрема, побував у Сарселі, де, відомо, під керівництвом професора Володимира Кубійовича працював колектив упорядників „Енциклопедії українознавства”. Тут ми домовлялися про мою майбутню співпрацю з ними, – вони якраз починали працювали над гаслами букви „П” – „Пряшів”, „Пряшівщина” і все інше на „П”; – пригадую, пані Дарія Сіяк дала мені сто франків, щоб я купив щось для своїх „діток”. Заходив я також у редакцію газети „Українське слово”, де мені його шефредактор дав теж сотню як гонорар за передрукований в їхній газеті мій репортаж „Здрастуй, Україно!” Крім цих контактів, до мене майже щодня, – або скоро вранці, або пізно ввечері, – дзвонили різні люди, які дізналися про моє перебування в Парижі. Тоді  власник готелю – старша пані – піднімалася до середини сходів на поверх і звідти закричала на мене: „Monsieur,  au téléfon!” Я вставав з постелі, трохи приодягався та йшов до телефону. Отак до мене дзвонили мої знайомі Івани з Мюнхену, якісь незнайомі „бандерівці”, як вони пізніше при зустрічі зі мною назвали себе, з Англії та й інші знайомі та й незнайомі мені люди.

Десь пару днів перед закінченням мого візиту в Парижі до мене підійшли двоє „бандерівців” та запропонували мені поїхати з ними в Англію, мовляв, „тут нічого цікавого не діється, а от у нас..! – „А що у вас там таке інше діється? – запитав я з цікавістю. – „От саме на днях ми організуємо маніфестацію.., поїдемо повз радянську амбасаду, будемо кидати помідорами, яйцями...”

Я був не проти поїхати в Англію, проте саме такі інформації відбили мене від мого бажання. Бо я усвідомлював собі можливі наслідки від моєї участі у такій маніфестації. Я запропонував англійцям. „Якщо хочете, щоб я приїхав  в Англію, надішліть мені  запрошення, я оформлю собі документи, так як оформив їх на приїзд до Парижу, і ми можемо зустрітися в Англії.

Зовсім можливо, що саме моя зустріч з „бандерівцями”, або якесь інше моє „fauх pas” спричинилося до того, що десь на другий день після тої зустрічі до мене підійшов пан Богдан Феденко і  з явним незадоволенням повідомив мене про те, що я можу  пожити в готелі як було домовлено, за готель повністю заплачено, а вони з дружиною виїздять з міста і ми вже не зустрінемось. Мене це дуже здивувало, я домагався пояснення, а коли пан Богдан нічого не казав, я почав виправдовуватися, якщо я чимось спричинився до якоїсь недоречності, слідом за цим дякував якнайщиріше вмів і міг за їхню ласкавість прийняти мене та опікуватися мною, проте вже нічого не змінилося, він – ображений – відійшов, а я, поживши ще в Парижі десь день-два, повернув додому.

По дорозі в Нюрнберзі  мене чекали мої знайомі Івани – Керестиль і Жеґуц – повезли мене на один день у Мюнхен, зорганізували мені там зустріч з трійкою найвизначніших тоді представників української діаспори, показали де працюють представники словацької діаспори (в приміщеннях на тому самому коридорі того самого будинку), показали місто, скільки можна показати за один день і привезли мене знову у Нюрнберг, звідки я вже без зупинок повернув додому.

Ця моя подорож на Захід викликала здивування  по обидва боки ідеологічного кордону. І „наші” на Сході, і „вони” на Заході, і невизначені по обох боках дивувалися з  того, що кілька днів після приїзду танків мені вдалося виїхати на Захід. „Чий він шпигун? Радянський чи західний? Хто був зацікавлений в тій поїздці та яка була її мета?” – подібні запитання турбували багатьох  тут і там.

А „шкатулка просто відкривалася сама”. (Крилов.) Поїздка була оформлена ще до  катастрофи і між нею та подіями серпня 1968 року жодного зв’язку не було. Однак доказувати це було нелегко. Та я й не прагнув переконувати  когось в тому, що йшлося просто про збіг обставин.

Здивувала мене зокрема позиція шановного Івана Мацинського, який при зустрічі зі мною після мого повернення з Парижу заявив, що по Пряшеву ходить касета з матеріалами про мою зустріч з Папою Римським... Я йому: „Іване, та подивись у мій паспорт! Жодних печаток про мою перебування в Італії там нема!” А він: „В той час не обов’язково ставили штампи... Він (тобто Папа Римський!) міг вислати за тобою вертоліт...”

Отакі тоді були часи і навіть такі ходили чутки..!

Зрозуміло, що після повернення з Парижу я знову зустрівся з „нашими” і детально розповідав їм про події, які відбувалися довкола мене. Вони – ті „наші” – вже знову входили у моду, повертали до своїх позицій, набували сміливості й сили, однак оскільки підчас мого перебування на Заході ніхто з діаспори до мене з жодним серйозним проектом на якусь небезпечну співпрацю не підходив, то й розповідати –  зраджувати чи    доносити – не було що.

Каверзною виявилася пізніше тільки справа з листом Чендея.

 

 

 

Отже – про Чендея.

 

Познайомився я з ним посередництвом його творів давно. У 1959 році я з ним зустрівся підчас мого першого перебування в Ужгороді, куди я приїхав на наукову конференцію з Ніною Йосипівною Жук – доцентом кафедри української літератури Київського університету ім. Тараса Шевченка – як аспірант тої кафедри. Іван зробив на мене дуже сильне враження людини мудрої, зосередженої, цілеспрямованої та свідомої свого таланту. Тому було дуже природним, що 26 травня 1966 року саме на квартирі в нього доцент Ніжинського педагогічного інституту Григорій Аврахов, тоді вже, здається директор Інституту культури у Києві, передав мені фотокопії рукопису Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” для перевезення того рукопису в Чехословаччину.

А в квітні 1968 року Іван написав великого листа до Президії Спілки письменників України, в якому натякав на обов’язок Спілки допомогти українській літературі Чехословаччини. Саме цього листа я залишив в родини Горбачів  у Франкфурті і до цього я признався на допитах. (Можу хіба додати, що на Найвищому суді в Братиславі мені вдалося довести, що цього листа Чендея я не залишав і не показував Горбачам, хоча мав його у сумці, яку я мав з собою у Франції. „Якщо він став відомим на Заході, то хіба його Горбачі самі в ночі, коли я спав, знайшли у сумці”. Чи суд повірив цьому твердженню – не знаю. Проте той факт було знято з вироку суду, тим самим було знято з „аргументації”, що я діяв „у співпраці з закордонними силами”. Однак вирок суду і так було змінено з „три роки” на „чотири роки”.) Цей факт напевно пошкодив Іванові Чендею, коли його в сімдесятих роках переслідували, хоча слід однозначно заявити, що не той факт, не моя „зрада” стали основою звинувачення та переслідування Чендея. Івана карали перш за все за його повість „Іван” у книзі „Березневий сніг” та за його позиції в багатьох інших питаннях, які він все сміливіше виявляв протягом років. Мої зізнання щодо Чендея напевно додали перцю до Іванової справи, проте не вони творили її ядро чи основу. Так дивився на цю справу також сам Іван, коли ми – в 90-х роках – зустрічалися і говорили як про неї так і про різні інші справи українського життя.

 

І про Аврахова:

 

З професором Григорієм Авраховом я познайомився  теж заочно, посередництвом його праць про Лесю Українку. Пізніше він забажав приїхати до нас у Чехословаччину і я запросив його та його дружину до себе в гості. Вони обоє жили в мене десь понад тиждень і, пізніше, часто твердили, що почували себе в нас як вдома.  Отже, коли Аврахов запропонував мені в Ужгороді рукопис праці Івана Дзюби, я взяв той рукопис від нього як від довіреної особи. Про характер рукопису я нічого не знав, бо не читав його, і тому не  побоювався якихось проблем з тим рукописом пов’язаних. Аврахов спочатку пропонував мені той рукопис за ніч прочитати. Однак мені шкода було витрачати час на читання, коли довкола мене було багато цікавих живих людей, з якими я волів зустрітися й говорити. Тому я сказав, що прочитати той рукопис я можу в себе вдома, якщо вони можуть дати його мені додому. Вони дали мені той рукопис і я його перевіз. Отже, з мого боку тут не було якогось геройства чи свідомого дисиденства. Після того Аврахов часто писав до мене, посилав книжки, називав мене другом, братом. (Тому мене дивує, що в дев’ядесятих роках Аврахов повторно наводить, ніби в Пряшеві налякалися.., зволікали.., призабули... і т. п. Такі заяви з боку Аврамова для мене до сьогодні незрозумілі,  викликають здивування, бо не базуються на правді.)

Насправді справа поширення рукопису та його передання на Захід коротко виглядала так:

До кращих моїх студентів без сумніву належав Павло Мурашко, який після закінчення студій став моїм докторантом. Наша активна співпраця в  боротьбі за Україну (чи, бодай, „за українські справи”) виразно посилилася саме від травня 1966 року, коли я приніс у Пряшів згадуваний рукопис праці Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація”. Чи не першим, кому я дав прочитати цю працю – після того, як я її уважно (значну її частину й кілька разів!) прочитав, був саме Павло Мурашко. Саме він після кількох днів повіз ту працю в Прагу і коли повернув з Праги, сказав, що ту працю він дав почитати кільком пражанам (празьким україністам), що та праця їм дуже сподобалась і тому вони дали її переписати родичці Лесі Українки, в дев’ятьох, мовляв, екземплярах; а заплатив він за той перепис десь понад сімсот крон. Знаючи, що в мене у кишені крім „нормальних” грошей є ще кілька сот крон гонорару, я дав йому певну суму (десь дві третини) за перепис тої праці. Саме цей факт тісно пов’язав мене з празькими кроками Павла і був основною складовою моєї провини на суді.

Після певного часу – при першій нагоді, ще влітку 1966 року! – Павло повідомив мене про те, що в Пряшеві в родині Миколи Баботи є хтось з Америки і попросив поцікавитись, чи той „хтось” не взяв би з собою копію праці Івана Дзюби, щоб передати її за вказаною адресою в Америці. Родину Баботових я знав добре і вона була запорукою, що не дійде до зради. Тому я поцікавився, родина і гість погодилися з нашою пропозицією і рукопис на Захід я передав через гостя Баботових – Івана Петруся. Перед тим Павло Мурашко зробив кілька невеличких змін в рукописі (в пунктуації чи   в прізвищах), в результаті чого в нього єдиного є однозначні докази того, чи/що працю Дзюби було видано на Заході з нашого рукопису.

Отже, я розумію пана професора Аврахова, що йому додали до його звинувачень за його діяльність в Україні ще й за його співпрацю з Заходом, тобто з українцями в Чехословаччині, і признаю за ним право гніватися на нас (чи лише на мене) за те додання перцю до його справи, однак все те не дає йому права твердити явну неправду. Насправді моє зізнання в його справі почалося і виглядало так:

       – A čo vám hovorí priezvisko Avrachov? (А що вам каже прізвище Аврахов?) – питає слідчий на одному з численних допитів. То, на думку Аврахова (та й деяких „інших”), я мав відповісти, що вперше чую таке прізвище.., коли обоє Аврахових в мене понад тиждень жили, їхній побут в мене був регістрований офіційно в міліції, коли пошта чи інші органи мали задокументовано його до мене і мої до нього листи, посилки книжок та зокрема його заяви до мене, що почував він себе в нас як вдома? Отже, не мало жодного значення заперечувати моє знайомство з Авраховим.

         І ще одна важлива обставина тої справи: Павла Мурашку, Петра Гроцького та Ганну Коцур тримали в суді і вони не могли багато знати про хід підготовки до судового процесу. Мене однак допитували на волі і я мав змогу бодай частково і бодай дещо дізнатися про хід цієї підготовки. Коротко кажучи я знав, наприклад, що обласний прокурор Симко їздив у цій справі у Київ і повернув звідти, образно кажучи, з готовим вироком суду. Отже звідти наші слідчі органи знали прізвище Аврахова, коли сформулювали мені таке запитання. Отже з такого запитання я зрозумів, що не варто віднікуватися від знайомства з Авраховим та заперечувати його чи мою участь в перенесенні рукопису з України в Чехословаччину. Тому мої зізнання відрізнялися від зізнань Павла, Петра та Ганни...

 

Отже, найпомітнішу й продуману роль в справі налагодження співпраці з українськими дисидентами та в поширенні рукопису Івана Дзюби відіграв колишній мій студент та тодішній мій докторант Павло Мурашко, який разом з Петром Ґроцьким та Ганною Коцур – теж моїми недавніми студентами – налагодив регулярну (як на ті умови) співпрацю з представниками цього руху в Україні та з українцями Заходу.

Спочатку йшлося про окремі матеріали (статтю І. Дзюби „Шевченко і Петефі” та інші статті, вірш Д. Павличка „Молитва” та вірші інших авторів, картину Заливахи „Шевченко” тощо), які Павло привозив у Пряшів. Пізніше ядром „співпраці” було перенесення мікрофільмів з матеріалами „Українського вісника” та іншими подібними матеріалами, які передавалися у Пряшів з метою їх передачі на Захід. Хочу підкреслити, що Мурашко був дуже винахідливим у способах як зберегти такі фільми від прискіпливих контролів на кордоні, хоч мав великі проблеми при кожному переході кордону.(Ось один хід Павла: Коли він підозрівав, що за ним стежать, або навіть знають, що він щось ″везе″, він заходив в тоалет вагону, відкрутив дзеркало, засунув туди матеріали, а тоді, після переїзду границі, він ті матеріали забирав до себе. Мініатюрну відкрутку він носив з собою.)

Та й так ця справа скінчилася судом та арештами чотирьох осіб. До згаданих вище долучили ще й мене і зробили з мене керівника групи.  А це сталося після того, як після афери з Добошем в Україні почалася нова хвиля масових арештів, яка зачепила також Ганну Коцур, що навчалася  тоді у Києві. Після її допитів в Києві її вислали додому, і тут вона стала початком нашого викриття.

Наш судовий протокол, який нараховує понад тисячу сторінок, починається словами: Дня такого-то лютого 1972   року о такій-то  годині на обласне управління державної безпеки зайшла громадянка Ганна Коцур і заявила...

На обласному суді в Кошицях (березень 1973 р.) Г. Коцур, будучи вагітною, сподівалася звільнення з-під арешту. (Її засудили на строк, який вона відсиділа до дня суду.) П. Ґроцькому приписували лише те, що одного разу, коли, мовляв, Мурашка не було в Пряшеві, Г. Коцур передала йому посилку для Мурашка. (Мурашко і Ґроцький на суді довели, що саме в той день вони обидва чекали Г. Коцур та її подругу –студентку Марію Гост –машиною в Кошицях, привезли їх у Пряшів, де вони на квартирі Мурашка й заночували, отже не було жодної потреби передавати посилку для Мурашка Ґроцькому. Кола це так, то постає питання: Навіщо Ганна Коцур одного разу таки хотіла передати Гроцькому матеріали, які були призначені для Павла Мурашки? Відповідь небіщика Гроцького: Вона хотіла за це гроші, мовляв інші платять за матеріали з України... Тоді передай ті матеріали тим, хто платить...) Оскільки неправду було доведено, Петро теж сподівався звільнення від арешту. Я захищався тим, що походжу з багатодітної селянської сім’ї, якій „соціалізм” нічого не взяв а, навпаки, дав можливість майже всім нашим дітям закінчити середню а чотирьом навіть вищу школу. Отже. логічно, своєю діяльністю я не міг мати на меті „пошкодження країни соціалістичної співдружності”, як було оцінено мою діяльність. До того ще, я не вважав прочитання праці про становище в країні, про яку я як викладач університету викладав студентам, карним вчинком. Отже, з огляду на це я то сподівався звільнення від засудження, то очікував помірковану кару. Єдино Павло Мурашко захищався тим, що в праці І. Дзюби та в інших матеріалах, які він привозив з України, нема слова неправди... З особистої точки зору це звучало мужньо й героїчно. Проте було наївним сподіватися, що якийсь суддя „соціалістичної” Чехословаччини у 1973 році (під патронатом радянських танків) візьме до уваги таку аргументацію. І не взяв. (Павло навряд чи чогось такого сподівався.) Найвищий суд Словаччини засудив його на шість і пів року, а мене (замість на три) на чотири роки. Ґроцького судили значно пізніше окремо і засудили його  на відбутий строк. (Після його звільнення з арешту ще й вимагали від нього заплатити за „гостювання” в них, бо він весь час сидів як „звинувачений” а не як „засуджений”.)

Отже, поки йдеться про пряшівський період життя і діяльності Павла Мурашка треба однозначно визнати, що він був – без найменшого сумніву! –  першим і найбільш заінтересованим постійним зв’язковим між Україною і пряшівським українським життям. І якщо є правдою те, що сьогодні відомо про діяльність Петра Ґроцького, – а я не маю найменшої причини сумніватися в правдивості цих інформацій! – то Петро був другим активним діячем в подібних справах, нехай „дехто” намагається подавати подібні справи „трохи” інакше.

 

(Однак, оскільки П. Мурашко був громадянином Чехії, йому довелося сидіти в тюрмі На Мірові та На Панкраці в Чехії. За найновішими інформаціями від сина П. Мурашка тут на нього від самого початку органи безпеки робили великий тиск та змушували його до співпраці. Виходить – його таки зломили. Чеські дисиденти дорікають йому, що він підтвердив безпеці інформації про акцію „Каміон”, за що його перевели зі „страшного” Мірова на „кращий” Панкрац та звільнили його раніше  строку). Наперекір цьому Павло Мурашко належав між чеськими дисидентами до його основного вузького ядра. До сьогодні не відомо, щоб він пошкодив когось особисто. В результаті цього він став послом чеського парламенту, проте пізніше голова сенату Петр Пітгард дав йому відчути, що знають про його поведінку. Мурашко залишився послом у парламенті до кінця виборчого періоду, проте на наступний період він вже не кандидував та замкнувся у своєму приватному житті у Празі.

На мою думку, наперекір такому закінченню долі найактивнішого та найвидатнішого нашого дисидента його діяльність пряшівського періоду заслуговує на позитивну оцінку. Він започаткував та зорганізував цю діяльність і зробив більше в тій праці, ніж може інші пізніше разом взяті.)

 

Співпраця з Заходом

 

В другій половині шістдесятих років нами почала цікавитися також українська студентська молодь з Заходу, першим речником якої був Марко Царинник. Він зв’язався зі мною, пообіцяв приїхати в такому-то часі, однак тоді не приїхав. Між тим у нас в Братиславі поруч словацького вузівського клубу молоді виник У-клуб (український студентський клуб), в діяльності якого брали активну участь студенти Павло Суддя, мій брат Іван та й інші тодішні братиславські студенти, які поступово перебрали на себе підготовку зустрічі нашої студентської молоді з українськими студентами з Заходу. В цій справі вони зв’язалися навіть з секретарем ЦК КПС  Василем Біляком,  отже і ця справа нами не сприймалася як таємна чи ненормальна.

Зустріч наших та західних українських студентів відбулася спочатку в Братиславі, а тоді – в Пряшеві (диви фото) перед Святом у Свиднику та, головне, на самому Святі.

Саме тоді мої шефи попросили мене покрутитися-повертітися у вечері першого дня Свята біля отих студентів та час від часу побігти вниз – до входу в амфітеатр – та доповісти їм про що там нагорі – біля невеличкого вогню, який студенти розклали під лісом – діється.

Нічого особливого там не діялося. Наші студенти та студентки знайомились із студентами з Заходу, західні студенти цікавилися нашим життям, наші студенти – їхнім життям, може сюди-туди західні студенти продали нашим студентам кільки доларів, що було вигідно обом сторонам, оскільки банк виплачував іноземцям десь по 13 (чи 19?) крон за долар, а нашим громадянам вигідно було дати за долар значно більше; зовсім природно, що студенти разом співали українських пісень, – наші не знали деяких їхніх (зокрема стрілецьких, пластунських) пісень, західні студенти не знали деяких наших (зокрема закарпатських та пісень радянського періоду), наші не знали організацій, в яких українська діаспора була організована на Заході, вони дивувалися з того, що наші не знали хто такий Йосиф Сліпий та не вміли співати „Ще не вмерла Україна” – отакою була тематика та проблематика тих зустрічей.

Ці зустрічі мали однак своє продовження та наслідки.

Повернувши додому, західні студенти почали детально виписувати про все, що підчас тих зустрічей діялося, нерідко перебільшуючи зокрема свій вклад – як ″духовний″ так і ″матеріальний″ – в процес національного усвідомлення та патріотичного виховання нашої молоді. А тоді наші органи, нерідко з тими західними газетками, підходили до мене, мовляв де ті долари, які ті студенти вклали „а ще багато треба буде вкласти” в справу боротьби...

Тоді я був головою Ради української молоді і про такі справи, як „значний вклад” грошей в справу нашого розвитку я мав бути поінформований. А оскільки я про такий „значний вклад” нічого не знав, хоч і крутився-вертівся довкола тої молоді, то й з повним переконанням я міг твердити, що нічого такого підчас зустрічей не сталося.

В тій справі допоміг мені мій знайомий з Австралії – Богдан Планко, з яким я  листувався, та який, усвідомлюючи собі, що „наші” читатимуть західну пресу і на підставі написаного в ній можуть нам дорікати, що і сталося, запопадливо та правдиво написав, що ті хлопці з Заходу попропивали батьківські гроші десь по німеччинах, швейцаріях чи італіях, а тепер вимагають від батьків дальші гроші для себе, твердячи про велику допомогу українській молоді в комуністичному світі. Отже, мої шефи підходили до мене з газетами, в яких твердилося про „значний вклад”, а  в мене на руках була вирізка з „демократичної” газети, в якій писалося про те, що хлопці може гроші пропили, а тепер просять дальші теж переважно для своїх потреб.

Може й тому наслідки тих зустрічей нашої та західної української молоді не були аж такими небезпечними, як могло бути в наслідок наївних писань західних студентів.

 

 

 

На видноколі з’являється АМЕРИКА!

 

Приблизно в тому самому часі – десь початком літа 1968 року –  на вулиці перед готелем „Дукля” Дмитро Кришко, викладач  кафедри марксизму пряшівського педфакультету, познайомив мене з двома молодими симпатичними людьми, яких я прийняв за людей з України. Коли Кришко відійшов і я зостався сам з тими людьми, я запитав їх: – „А що нового в Києві?” А вони, здивовані, відповідають: – „А ми не знаємо, ми не з Києва, ми з Америки.”

Отак я познайомився з молодим українським подружжям з Америки, – з відомим у математичному світі Володимиром Петришиним та відомою маляркою Аркою Петришин.

Ми постояли на вулиці, поговорили трохи, а тоді я запросив їх  до себе на квартиру.

 

Тут потрібно зробити певний відступ:

Моя дружина Люба, – донька відомого в нашому краї музиканта та організатора культурного життя нашого населення, зокрема організатора та художнього керівника дитячих та шкільних хорів та оркестрів російських народних інструментів, російського емігранта Олександра Любимова – добре володіла російською мовою, проте літературної української вона тоді не знала. І саме тому вона не хотіла і не дозволяла мені приводити до нас моїх українських гостей, бо соромилася за незнання мови. Радніше давала мені гроші і радила піти пообідати з ними в ресторан. Та я переконував її, що мої гості ресторани знають, а їм, напевно, хочеться бачити як живуть в нас люди, які в нас квартири, які меблі, книги, що ми їмо-п’ємо, – а варити ти вмієш добре й смачно, – тому вони напевно радніше посиділи б з нами в нашій пристойній квартирі ніж десь зі мною в ресторані.

І саме Петришини були першими, кого моя дружина дозволила привести до нас на обід. Ще додам, що нашим гостям в нас дуже сподобалося і вони подарували нам чудовий альбом творів Архипенка. А моя дружина тоді вперше насмілилася заговорити з гостями-українцями по-українськи і з того часу більше не протестувала, коли я приводив своїх гостей до нас, бо нашим гостям подобалося в нас; вони хвалили не тільки смачні  страви моєї дружини, але й її українську мову.

 

В розмові з Петришиним я накинув і таку тему:

–       З вами цікаво, проте ваша спеціальність – математика, та ще така спеціальна, що я так і не розібрався в тому, в якій області математики ви працюєте – така далека від мене, що нам нема в чому співпрацювати. От якби ви були літератором чи мовником, або істориком чи фольклористом, тоді ми могли б нав’язати творчі контакти...

Тоді  Петришин каже, що в нього є друг, від якого він має доручення найти йому когось в нас, хто працював би в тому ж фаху як і він. А той його друг – якраз літератор.

Отак на орбіті моєї співпраці з Заходом появився кращий мій друг і співпрацівник – літератор, мовник, психолог та ще чесна й занадто розумна людина – професор Rutgers University of New Jersеy – закарпатець з села Мирча – Іван Фізер.

Петришин сказав, що професор планує прилетіти у Прагу на черговий Слов’янський конгрес, проте хотів би прилетіти на пару днів раніше, побувати на Сході Чехословаччини, бо це б йому нагадало його рідне Закарпаття, а тоді повернув би у Прагу на Конгрес. А для цього він потребує напарника, когось, хто б йому замовив у Пряшеві готель та супроводив би його по Східній Словаччині.

Я зрадів такій нагоді і таким планам мого майбутнього друга й приятеля і скоро привітав у Пряшеві невисокого на зріст, проте занадто симпатичного пана професора з невеличкою борідкою на його ще молодому обличчі та членів його сім’ї. До того ще саме в найближчу суботу моя наймолодша сестра Ганча виходила заміж, таким чином Фізери були учасниками всього весільного обряду, познайомилися з моєю мамою та всією численною нашою родиною, коштували наші страви та напої, слухали та співали наших пісень... – і тому зовсім природно, що вже по дорозі на Конгрес у Прагу та ще частіше у Празі, професор Фізер кілька разів переконливо доводив: „Я мушу вас запросити в Америку, мушу вас запросити!” Я дуже хотів побувати в Америці, проте розцінював слова професора лише як вияв великого задоволення від того, що, побувавши в нас, він почував себе ніби вдома на Закарпатті. І я втихомирював його: „Як ви можете мене покликати, коли лише квиток туди і назад коштує понад двадцять тисяч крон.” „Я щось придумаю! Я щось вигадаю, але обов’язково вас покличу!”

Ця наша дружба ще зміцніла підчас тижневого перебування професора у Празі, де я намагався бути добрим екскурсоводом по чудовому місті. Побували ми „Na Hradě”, „U Fleků”, в „Zlaté uličce” та на багатьох інших цікавих місцях. (Незмінним нашим супутником за весь той час тут був поет та літературний критик професор Степан Крижанівський з Києва.)

Отже, коли ми нарешті розпрощалися, то і я вже починав вірити, що професор „годен” щось таке зробити, видумати та вигадати, щоб мене запросити та зустріти в себе в Америці.

Невдовзі надійшов приватний лист від професора, в якому його власною рукою було викладено план: Йому запропонували викладати російську мову в Літній школі (Summer schоole) підчас наступних літніх канікул, а оскільки за роботу підчас канікул в Америці платять окремо, то він запропонував директорові тої школи замість себе мене, як людину, яка вчилася в Союзі і, мовляв, краще за нього знає сучасні реалії того Союзу. Отже – писав Фізер –  ти будеш викладати в університеті протягом місяця по три години щоденно і отримаєш мою професорську зарплату, з якої ти зможеш купити собі квиток на літак – туди й назад – та ще дещо може й зекономиш. Отже, після таких інформацій, надія на поїздку в Америку почала набувати конкретнішиx форм.

Це було після мого перебування в Парижі, отже, я використав свій досвід з оформлення документів у Францію і знову попросився на прийом до начальника безпеки. Я показав йому листа, тобто, прочитав відповідні частини листа, в якому було викладено весь план мого перебування в Америці, начальник детально повипитував про Фізера (про нього вони вже дещо знали з власних спостережень підчас його недавнього перебування у Пряшеві та в наших Кечківцях) та про інші мої контакти з Америкою (про українські організації та установи в Америці, про представників окремих організацій та установ, про їхню діяльність та продукцію – про книги, пресу, радіо – я, в свою чергу, відповідав дуже старанно, мов на важливому екзамені, „доносив” про все і всіх, що я про українську Америку знав, після чого начальник нарешті сказав: „Ну, що, подавайте! Побачимо!”

Я зразу відповів Фізеру про попередню згоду наших органів на виїзд, тоді директор літньої школи на офіційному бланку вислав мені запрошення, де було до подробиць виписано як мої обов’язки так і мій брутто-заробіток – 1.100 доларів! –  я тут же поніс це запрошення в паспортний відділ і справа, здавалося, позитивно рушила з місця.

І справді, візу я отримав завчасно, тримав її в себе та поступово готувався до виїзду. Щоб мої валізи не перевищили дозволеної ваги, я вислав поштою два великих томи „Dejiny Prešova” та й інші книги – подарунок для університету та став громадити інші книги та подарунки для Фізерів та для моїх родичів, яких багато жило в Америці та з якими я хотів познайомитись та яким я хотів віддячитись за їхню допомогу нашій родині.

Я спеціально їздив у Бардіїв, у фірму, яка виробляла кристал, і накупив тут кілька різних комплектів  їхніх виробів. Придбав я також кілька цінних картин закарпатських малярів, однак, щоб їх можна було вивезти за кордон, на них потрібно було мати довідку, що вони нічого не варті „і жодної художньої чи історичної вартості не представляють.” Отже, зайшов я до директора пряшівської галереї, пояснив йому в чому справа і він мені таку довідку видав (Виглядало кумедно: я віз найкращі роботи народних художників України, наприклад А. Коцки, якими хотів розплатитися за квартиру, за харч та інші турботи про мене, а папірець засвідчував, що я везу ніщо!)

А ж тут, мов грім з ясного неба, в одне після обіддя хтось подзвонив у двері нашої квартири, я пішов відкрити і побачив перед дверима свого зв’язкового. Ніколи він до мене не заходив і взагалі ніхто з них ніколи на квартиру до мене не заходив (окрім випадку, про який сказано вище), і мене тут же осінила погана думка: щось сталося недоброго! Я мовчки показав рукою, щоб він зайшов у середину, він в той самий час спитав. „Можу?” – і зайшов у коридор.

Коротко кажучи, він сказав, що його посилає начальник і що він має забрати в мене мій закордонний паспорт... з візою до Америки.

–       А квитанцію про те, що ви забираєте мій паспорт, маєте?

–       Не маю!

–       В такому разі я вам паспорта не дам.

–       І добре робите... Проте в такому разі мусите завтра вранці зайти до нас і там здати паспорт.

–       Коли мені дадуть квитанцію про те, що  забрали в мене паспорт, то здам його, але без такої квитанції – ніколи. Ми ж знаємо як було в п’ятдесятих роках: Від людей забирали паспорти, різні документи, людей арештували, судили, а доказів сьогодні про це нема. Отже, або підтвердите, що взяли паспорт, або я його навіть з собою завтра вранці не візьму. Дасте посвідку – піду за паспортом і здам його...

Так і сталося. На другий день мене привели до начальника, а він на мене:

–       Чого ви вчора не здали паспорт?

–       Бо ви не дали мені довідку про те, що забираєте його від мене.

–       Тож здайте його тепер!

–       Наперед дайте мені належний документ про цей акт!

–       Такого документу я вам не дам.

–       Тоді я вам не дам паспорт.

–       В такому разі мусите поїхати в Кошиці, – там вам дадуть належний документ.

Довелося швидко поїхати в Кошиці, (бо якщо я буду змушений здати паспорт, то треба чим скоріше розпочати боротьбу за його повернення, а часу зоставало обмаль).

В Кошицях видали мені папірця про те, що „ваша подорож не є в інтересі держави” і я здав їм свій паспорт. Тут же в Кошицях я написав скаргу на поступок органів безпеки і здав її тим же органам.

Через кілька днів в Пряшеві відбувалося святкування  50-річчя Музею Словацької Республіки Рад, на якій брав участь сам голова уряду Словацької Республіки Петер Цолотка, якого я знав зі згадуваних курсів у Чтіржіні та з яким я одного разу принагідно зустрівся в Татрах. Нелегко мені вдалося дістатися в будинок Музею і в момент, коли він розписався в книзі почесних гостей і чекав поки розпишуться інші почесні гості, коротко розповісти йому про свою проблему і попросити його допомогти мені в тій справі. Він кивнув до свого секретаря, щоб той нагадав йому в Братиславі ту справу, мені сказав приїхати до нього „у вівторок до обіда”, я подякував, вклонився,  – і ми розійшлися.

Однак я не був переконаний, що секретар не призабуде, бо він нічого не записав у якийсь свій нотатник, тому я на гарному твердому папірці коротко виклав суть справи і після обіду, коли в пряшівському амфітеатрі проходив урочистий концерт, я, згорбившись, побіг до Цолотки, який сидів у першому ряді, і передав йому того папірця, мовляв, щоб ви не забули і знали в чому суть справи.

А тоді в понеділок ввечері я поїхав у Братиславу.

Я був такий спантеличений з усього цього, що, купуючи ввечері  квиток, я поздоровкався з касиркою „Доброго ранку!” (бо вже думав на ранок, коли я мав з’явитися в голови уряду).

В секретаріаті голови уряду мені сказали (і показали мого папірця), що голова  зайнятий, в нього на прийомі болгарська урядова делегація, проте він сказав мені – каже секретарка – зробити для вас все потрібне. „Отже, що я можу для вас зробити?” – питає вона.

Я стою, розгублений, та й кажу:

– Та коли не може зайнятися справою голова уряду, тоді спровадьте мене до міністра внутрішніх справ.

–       Добре, йдіть туди – вона дала мені адресу, – а я подзвоню туди.

І я пішов до міністра. Заходжу в будинок, а там повно народу: кілька міліціонерів, решта люди в штатському, записуються на чергу, а тоді за ними хтось зверху спускається і бере їх з собою. Коли я здав паспорт, щоб мені виставили пропуск і сказав працівникові, який ті пропуски оформляв, що хочу до міністра „внутра”, той працівник, який виглядав як якийсь сільський дідусь, спитав мене: „А до котрого?”

Мене це настільки вивело з міри, що я таки закричав на нього:  „A čo, to ich máme niekoľko?” („А що, їх в нас декілька?”) Частина присутніх повернула голову в мій бік, працівник, налякавшись, почав щось швидко писати, а я сам теж злякався свого крику.

Коли мене повели вгору та посадили в просторе та порожнє приміщення, мені сказали, що міністр сьогодні як раз у Кошицях. То кого мають мені покликати? – ”Тоді покличте його заступника, або – подумавши, кажу – начальника, який  відповідає за закордонні паспорти.”

Зайшло їх двоє. Почали випитувати: ...а чому? ... а хто? ... а чому? На подібні запитання я не міг відповісти, – навпаки, за відповідями на подібні запитання я приїхав до них і чекав відповіді від них.

 Тоді мені сказали піти в місто та повернути „десь о дванадцятій”.

Я пішов у місто і до дванадцятої нічого не робив, тільки кожної хвилини дивився на годинника і чекав тої дванадцятої.

Коли я дочекався і зайшов кілька хвилин перед дванадцятою, мені ще поставили кілька дурних та порожніх запитань, – і знову сказали піти у місто і зайти перед четвертою годиною після обіду.

Я вийшов з будинку і – що буду казати – тинявся поперед будинок та по навколишніх вулицях мов ошпарений.

Годинник теліпався в той день, мов втомлені воли в ярмі, – і коли мене знову впустили в оте просторе та порожнє приміщення, почали зі мною ніби серйозну розмову. Проте неважко було встановити, що то все ще не та мова, яка має бути і якої я зранку чекаю.

Аж ось на столі задзвонив телефон.

Один з тих двох побіг до нього і  покірно та з перервами говорив до апарату: „Я вас слухаю... Так.., так.., розумію.., так.., ясно.., виконаю.., – а той другий весь той час старався зацікавити мене своїми запитаннями, щоб я не слухав розмови того першого. Однак коли той перший закінчив, поклав трубку, підійшов до столу та й каже: „Но, нарешті, є розв’язка. Ви повернете додому, а завтра вранці вас повезуть до начальника в Кошиці. І той начальник на місці вирішить: Або він вас пустить, і ви полетите, або він вас не пустить і ви нікуди не  полетите. Проти його рішення нема відкликання!!! Ясно???”

–  Ясно... – відповідаю мляво і непереконливо.

І їду на вокзал, купую квиток, сідаю у поїзд, вертаю додому. Як все те проходило – сам не знаю!

На другий день мені подзвонили, що під’їдуть машиною і поїдемо в Кошиці.

Під’їхали, я присів, їдемо, проте ніхто нічого не каже. І так майже у самі Кошиці.

А в Кошицях начальник знову засипав мене найрізноманітнішими запитаннями.

– А що як зостанете? – звучало одне з основних запитань.

–  To ma máte až za takého hlupáka? (То ви мене вважаєте аж таким дурнем?) – відповідаю. – Чому б я мав зостати? Тут маю свою родину і родини всіх моїх найближчих. Я найстарший в родині і треба мені допомагати молодшим. А крім того: тут маю добру роботу, англійської мови не знаю, своєю спеціальністю україніста я  не здивую Америку, то що я там буду робити і з чого буду жити?

 Бесіда тяглася довго, її тематика весь час поширювалася, аргументація ставала  більш врівноваженою, проте все ще не було відомо чим та бесіда закінчиться. Я повторював думку про те, що з самого початку я оформляв цю поїздку з їхнього відома та з їхньої згоди.  „З вашої згоди я підписав угоду про викладання в університеті та про отримання гонорару за ці виклади. З вашого відома та згоди я вислав туди офіційний подарунок від нашого університету їхньому університетові... – а що, коли вони подадуть на мене в суд, що я зірвав угоду – хто тоді буде платити за все це?”

 Було вже десь п’ять годин після обіду, коли начальник став і пішов варити каву, а тоді я питаю „своїх”, пряшівських: „То що? Будемо тут сидіти до ранку, а результат..?

–   То ж спитайте в нього.

         Коли начальник повернув з кавою, я запитав: „Товаришу начальник, я готовий сидіти тут хоч  би й до ранку, але хочу знати результат: Варто мені тратити з вами час?

Тоді начальник всівся за стіл, трохи ніби подумав і каже:

–  Ну, я вас пущу, але як зостанете в Америці, то я вас дам застрелити. То не буде проблемою: підкажу радянським...

         Я повторив свої аргументи. Він підійшов до скрині, взяв з неї мій паспорт і поклав його перед мене на стіл. Я не доторкнувся до паспорта, але кажу йому:

– А тепер маю до вас ще одне прохання: Я, кажу,  можу ще сидіти.., але мені треба подзвонити додому, бо там хвилюються, переживають, не знають що зі мною.

–       Ага, але як би ми то зробили?

Тоді пряшівські підказують йому шепотом:

–       Подзвоніть нашій Марієнці, нехай вона набере його номер...

–       Ага, добре.

Начальник набрав три числа на апараті, сказав „Марієнці”, щоб вона набрала число мого телефону і передав мені трубку. 

Ще лише дзвонив телефон, а мені здавалося (чи так воно було насправді), що я чую все, що проходило в квартирі: відчував я де кухня, де столова, де коридор, хто звідки й куди йде, і коли до телефону підбігла Люба, а всі інші, присутні в квартирі, вибігли слідом за нею в коридор, я все те чув і відчував. Тоді я навмисне по-російськи  і якнайбільш спокійним голосом кажу:

– Здравствуй, Люба! Я ще затримаюся тут якийсь час, але хочу тобі сказати, що ї-д-у!

–       Важнє? – закричала вона у трубку по-словацьки і продовжувала: – Та будь хоч і до ранку, головне, що їдеш! – і я чув як усі в коридорі від радості почали викрикувати слова здивування, задоволення та радості.

Я поклав трубку й кажу начальнику:

–  А тепер визначте мені мої завдання...

–   Які завдання? – питає начальник.

–   Такі, які визначаєте всім іншим, хто їде в Америку.

         Начальник ще виявив на своєму обличчі здивування, а тоді каже: – „Но, перш за все – ведіть себе обережно...”

Тоді я запитав: „Але як маю говорити з людьми? Відверто, тобто грати їм на їхню   струну, або маю говорити офіційно, згідно своїх поглядів?

         – Но – відповідає начальник. – Якщо будете говорити десь приватно, на квартирі в кого-небудь, або в присутності лише кількох осіб, тоді можете пустити язик на прогулянку, проте коли будете виступати десь прилюдно, тоді говоріть так, щоб ви могли відповідати за кожне своє слово.., бо я не буду повідомляти наших радянських друзів, що ви їдете туди і виступаєте з нашої згоди.

Ми ще проговорили десь годину, а тоді мої пряшівські „друзі” відвезли мене додому, де на мене чекали мої брати й сестри та інші мої близькі.., бо через день я вже мав летіти в Америку.

 

Попереду таки Америка!

 

Ще готуючись у дорогу мені спало на думку попросити у Фізера число його телефону, щоб, на всяк випадок, я міг подзвонити до нього, якби ми не побачили себе в аеропорту або розминулися десь з якоїсь іншої причини. Професор переконував мене, що нічого подібного не станеться, проте, щоб я був спокійним, він дав мені свій телефон, ще раз запевнивши мене, що він у всякому випадку точно чекатиме мене в той день на „флай 119”.

Та вийшло так, що саме в день мого польоту диспетчери Нью-Йоркського аеропорту імені Д. Ф. Кеннеді застрайкували, а фірма, яка оформляла Фізерам квиток для мене, повідомила їх, що я ночуватиму в Парижі, бо мій „флай” з-за страйку диспетчерів, переноситься на завтра. В Парижі ми справді приземлилися, як і було в плані (тут зі мною зустрівся Митрович і трохи поговорив зі мною скрізь решітку), проте між тим страйк в Нью-Йорку закінчився і наш літак продовжив свій політ згідно плану в Нью-Йорк.

Ми присіли, я вийшов у величезний зал, поклав валізи між ноги, заклав руки в бік і почав виглядати Фізерів. Зал спорожнювався, знову заповнювався, а моїх Фізерів ніде. Тоді я взяв свої валізи, підійшов до  Pan American, показую свого квитка з літака та й кажу:  „I am from Czechoslovakia... mу gest ist not hier... cool please this number telefon... Мене порозуміли, подзвонили до Фізерів, а ті – майн ґот! – неймовірно здивовані, порадили мені зайти у буфет, попросити кока-колу і пити її так довго поки вони – десь через годину – з Нью Джерсі за мною не приїдуть.

Я так і зробив. Знайшов буфет, зайшов, попросив тої коки – і тоді я вперше в житті пив отой проклятий в нас та у всьому соціалістичному світі смачний – проте занадто холодний – капіталістичний напій. Я посміливішав та попросив ще одну склянку тої коки, розглядав кожну дрібничку довкола себе і чекав.

Нарешті Фізери – Іван, дружина Марія та дівчата – Наталка та Іринка – приїхали... такою величезною машиною, що дівчата в задній її частині мали з собою справжні заголовки і могли там спати.

Через годину ми були „вдома” – в просторому сучасному домі родини Фізерів. Трохи поговорили, трохи поспали, а вранці, не доспавши, поїхали у Бавн-Брук, бо саме в той день там тодішній єпископ, пізніший Митрополит та Патріарх всієї України Мстислав хоронив відому українську письменницю.

 

 

 

Примітка сьома

 

Моє перебування в Америці я детально описав в репортажі „То не я відкрив Америку” (і друкую його в тій же книзі). Тут доповню мій звіт інформаціями, які я не міг навести там в тому репортажі. До речі, багато матеріалів подібного характеру можна знайти також в інших моїх писаннях, зокрема в ”Листах самому собі”, тому я не буду писати тут про все-все.)

Хто прочитає мій репортаж – „То не я відкрив Америку” (і не маю заслуг в її розвиткові та не несу відповідальності за варті сорому факти її життя), – репортаж сорокарічної давності, спостереже, що певні оцінки в ньому відрізняються від тих, які  я б надав тодішнім тамтешнім фактам сьогодні.

До цього спричинилися два фактори:

По-перше, в ньому відчутно моє тодішнє – неповне та й  не найкраще – розуміння ситуації в житті української еміграції та становища українського народу в цілому,  і – по-друге – в ньому виразно відчутно вплив поради кошицького начальника: говоріть (і пишіть) так, щоб ви могли відповідати за кожне своє слово! До того ще, після мого повернення з Америки становище в Чехословаччині різко мінялося; проти мене почалося неймовірне гоніння, отже з репортажу відчутно спробу бодай трохи захиститися ним.

Отже – тут  відкривається простір для моїх критиків: Я, справді, не все розумів у надзвичайно складному житті як „Радянської України” так і української еміграції. Хоча, – так мені видається, – з репортажу відчутно моє намагання подати якнайбільше інформацій про багате та різноманітне життя та діяльність української еміграції та про величезні проблеми рядових емігрантів. Рівно ж сама українська еміграція, як видно з репортажу, тоді теж інакше  планувала „визволення” України з-під „більшовицької совіцької” Росії.

Тому я друкую свій репортаж про Америку без суттєвих змін, виправлень чи осучаснення – лише зі скороченнями та звичайними редакторськими правками,  – нехай буде видно як моє так і їхнє тодішнє розуміння справи. (Оригінал репортажу „То не я відкрив Америку”, сторінок 80 машинопису, знаходиться в Музеї української культури у Свиднику – можна подивитися і порівняти.)

 

 Зрозуміло, що все в Америці мене дивувало як людину, яка прилетіла з зовсім іншого світу, прилетіла викладати, але – перш за все – ознайомитись з життям прославленої на весь світ Америки – зразка світової економіки, світової демократії, але й світового капіталізму та імперіалізму з усіма його противними явищами. Я вже писав про те, що в Америці мене не дивували ні величезні будинки, ні технічні винаходи, ні високий рівень матеріального життя переважної частини громадян Америки, бо про все те я не раз чув і знав. Більше дивували негативні факти, зокрема значна кількість „бомів” (п’яних) та інших незабезпечених людей з найнижчих соціальних верств населення, багато низькопробних, аж вульгарних негативних  явищ. Зрозуміло, що згідно з правдою в житті, і в моєму репортажі переважали позитивні відгуки про позитивні факти. Про негативне я натякнув кількома рядками лише в кінці репортажу, хоч того негативно було і є  – тоді і тепер – в Америці значно більше. Та не тут місце пускатися в аналіз та оцінку складної Америки.

 

Та вертаємо до першого дня мого перебування в Америці.

Людині, яка лише кілька годин тому прилетіла в Америку – ще й не виспалася і зовсім не зорієнтувалася в складнощах тої Америки – мені все-таки з похоронної надмогильної промови єпископа Мстислава запам’яталася думка: „Ми не ховаємо тут сьогодні лише нашу відому письменницю; ми ховаємо тут частину самих себе, бо з кожною смертю когось з нас, нас стає менше, ми стаємо слабкішими, і ми повинні поділити поміж себе ту працю, ті обов’язки, які аж до тепер старанно та натхненно виконувала наша землячка, одна з нас...”

Отже, не встиг я прилетіти, приземлитися, стати на землю, розглянутися чи роздивитися, а вже чую про обов’язки, про те, що треба працювати та й то не тільки за самого себе, але й за кожного, хто відходить від нас, потрібно поділити його обов’язки і тим самим збільшити свої, свою відповідальність... А я думав, що я приїхав тільки подивитися, познайомитися, повчитися. І під тим першим враженням з Америки проходило потім все моє перебування в Америці: працювати максимально, за все відповідати!

Єпископ Мстислав потім поїхав кудись в Європу (крім іншого, був також в Австрії на якійсь зустрічі української молоді Європи), і повернувши звідти розповідав на загороді у Фізера про проблеми виховання всієї української молоді в плані її підготовки до її праці на користь незалежної України та розвитку всього українського народу. Ця розповідь свідчила про те, що є люди, які серйозно думають про майбутню долю України та українського народу, бо, пізніше, як пишу про це в репортажі, мені часто доводилося зустрічатися з людьми та їхніми поглядами, які поверхово, з гнівом та ненавистю говорили як про „свій нарід” в цілому (про селян, робітників та ″зіпсовану″ інтелігенцію) так і про його немалі частини (комуністів, комсомольців, „кацапів”, змішані подружжя тощо).

Сам Фізер усвідомлював собі можливості радянської розвідки та можливі наслідки писанини окремих груп еміграції, коли вони, щоб викреслити себе успішними перед іншими групами еміграції але й перед американськими органами, могли в своїх писаннях таке накрутити, що людину „з того світу” („зі Сходу”) очікували б вдома за такі контакти  великі труднощі. Тому він взяв на себе обов’язок інформувати мене про те, з ким мені варто і з ким мені не варто. І справді, я заходив до тих і контактувався з тими, які були більш-менш толерантними, більш прогресивними, не писали про свої контакти дурниць по газетах, хоч і такі дрібні випадки зі мною трапилися. Отже, не йшов я на прилюдні зустрічі з тими угрупуваннями, які провокаційно кричали про свої намагання знищити Союз і тим самим визволити Україну, та про те, що в Україні треба вистріляти всіх комуністів, комсомольців, кацапів та іже з ними.

Зрозуміло, що нікому на чолі не написано, яких він поглядів та яка його тактика боротьби за „вільну й незалежну” Україну. Отже на наших зустрічах, зокрема менш чисельних, були присутніми люди найрізноманітніших поглядів – про що й пишу в репортажі, – проте на людях таких поглядів в моїй присутності ніхто не висловлював.

Серйозним партнером та однодумцем Фізера був професор Василь Маркусь з Чикаго. Він часто дзвонив до професора, цікавився моїм перебуванням та планами в Америці, а коли дійшла черга до моєї поїздки у Чикаго, тоді він добре подбав про мене: познайомив мене з ситуацією в них та в українській Америці, поводив мене по цікавих місцях міста, порозповідав про діяльність словацької діаспори в місті та повів мене навіть на лекції до своїх студентів, (яким в той день читав лекцію про адміністративну структуру Радянського Союзу), і дав мені можливість висловити мої думки з приводу його лекції та розказати про важливе (з мого погляду) в житті українців Чехословаччини.

Занадто цікавою була моя зустріч з професором Прицаком в Гарварді на Кафедрі українознавства (та з іншими працівниками цього інституту). Там розроблялися величезні плани творчої співпраці з Україною. Крім іншого, планувалося, що Гарвард буде видавати літературу про найдавніший період історії України, включно з надзвичайно багатим періодом Київської Русі (зокрема грандіозним був план порівняльного опрацювання тогочасних літописів), а Україна мала зосередити свою дослідницьку та видавничу діяльність на середньовічні здобутки української історії та культури. (Розмови над подібними темами та проблемами нас обох так зацікавили, що єдино там я спізнився на планований літак, який мав мене повернути до Фізера.)

Подібно солідними, хоч  менш обізнаними з українськими справами (в них, в нас та в Україні), були інші колеги Фізера в окремих містах, куди він мене спровадив (вислав та зорганізував зустріч). Вони знали про комуністичний Радянський Союз, під гнітом якого стогне Україна, знали про голод й холод, про національний та релігійний утиск населення, розуміли потребу боротьби за „вільну й незалежну” Україну, проте їхні уяви були більш толерантними чи людянішими по відношенню до „зіпсованого” українського народу, ніж уяви керівників тої боротьби. Вони завжди чекали мене в аеропорту їхнього міста, приймали мене в себе вдома, як правило, зорганізували зустріч з їхніми земляками, на яких повсюди переважали дві теми: життя українців Чехословаччини та становище українців в Україні. Якщо інформаціями про наше життя в Чехословаччини мої слухачі були переважно задоволені, бо інформацій в мене вистачало про любу ділянку нашого життя, а викласти та вияснити наші проблеми я вмів і знав, то бесіду про справи в Україні заповнювали до значної міри вони, а тут їхні інформації були хоч і занадто конкретними та значно локальними, (бо базувалися на вістках з приватних листів їхніх родичів). Слід зазначити, що конкретних шляхів чи способів визволення України вони собі точно не уявляли, проте майже ніхто не сумнівався в тому,  що до такого визволення та виникнення вільної і незалежної України – держави українського народу – дійде. Коли і як – невідомо, але – дійде! І переважала уява про те, що визначальну роль в тій боротьбі за визволення та виникнення України буде належати еміграції, а не самому українському народові, який, мовляв, не усвідомлює собі свого справді рабського положення. „Вони там раби, а раб не відчуває неволі!” (Така констатація і така уява про визволення мене завжди заболіла і мені ніяк не хотілося миритися з нею. Та ж за себе повинен постояти перш за все кожен сам!)

Незабутньою була зустріч з тоді вже майже легендарним (чи, по-іншому, чудацьким) поетом і людиною – Василем Баркою. Фізери повезли мене в гори, де в містечку Ґлен Спей в башті „Верховина” серед парку чи ліску пустівницьким способом жила постарша людина, скромно одягнена, найчастіше боса – з глибокими, тобто незвичними на той час та в таких місцях думками про Україну, її літературу, про місію людини у світі. Розповіді Василя Барки я слухав як сповідь живого класика. Слухаючи його, я уявляв собі Шевченка, Калнишевського чи Яворницького.

Тут же в горах я відвідав виставку малярських робіт Едуарда Козака, якого, під псевдонімом Еко я знав вже раніше з його журналу „Лис Микита”. Спільно з автором ми оглянули його виставку і він подарував мені картину, яку я в себе вдома назвав: „Козак коня напував, дівка воду брала”, бо такий сюжет тої картини.

Відвідав я відомий  відпочинково-розважальний центр українців Америки – „Союзівку”, де я мав пізніше виступити перед великою кількістю української молоді, проте, як пишу про це в іншому матеріалі – чомусь до того виступу не дійшло.

Відвідав я приміщення Вільної Української Академії Наук в Нью Йорку, приміщення Наукового Товариства ім. Шевченка, кілька бібліотек, музеїв (чи лише кімнат-музеїв), проте ті та подібні установи виявилися значно меншими, скромнішими, ніж були мої уяви про них та мої очікування. Проте сам факт їхнього існування свідчив про міцне коріння та традиції українського наукового, культурно-мистецького, національно-релігійного чи просто емігрантського життя. І це обнадіювало! Однак, щоб не повторюватися з репортажем та повернути до моєї співпраці з органами державної безпеки та моїх доносів на когось чи на щось, слід зазначити, що протягом всього мого двомісячного перебування в Америці ніхто ні разу не підійшов до мене з якоюсь конкретною антидержавною, анти чехословацькою чи антирадянською  пропозицією чи планом на подібну співпрацю чи діяльність. Тому після мого повернення додому, в мене не було проблем подати правдиву інформацію про моє перебування в Америці, про мої контакти з конкретними особами чи установами, про мою діяльність чи будь який інший аспект моєї подорожі.

 

А домовленість про потребу подати такий звіт нашим органам безпеки була.

По дорозі з Кошиць у Пряшів, коли начальник остаточно вирішив, що я поїду в Америку, ми з пряшівським начальством домовилися, що я надішлю листівку про день мого повернення, тоді хтось з них чекатиме мене на митному контролі в Празі, мовляв, щоб не вилучили в мене якісь „матеріали”, якщо такі в мене будуть. (А мені, по суті,  йшлося про те, щоб я без проблем пройшов контролем, бо я міг мати багато речей для себе та своєї родини.) Так воно й було: тітка Параска (сестра мого батька) дала мені двадцять сорочок, куплених нею в заводі, де вона все життя працювала і прасувала ті сорочки; вона купила їх дуже дешево, десь по доларові. Саме коли починалася неприємна бесіда з митником про ті сорочки, до нього хтось підійшов.., щось йому шепнув, –  і контроль закінчився.)

Коли я вийшов  у зал аеропорту до мене підійшов хтось незнайомий, мовляв, „я вам допоможу з валізами″, і поніс найбільшу мою  валізу в машину. А в машині, пристойною українською мовою, каже мені, що повезуть мене в готель, щоб я там трохи порозкладав свої речі, трохи відпочив з дороги; ″я за вами зайду, трохи поговоримо, а тоді ви полетите додому″.

Так і було.

Завезли мене в якийсь готель на Вацлавській площі, відійшли, тоді повернулися і почалися розмови про моє перебування в Америці, про мої враження та спостереження.

Я відповідав без проблем – про все, про що вони питали. З української преси та книжкових видань Америки, які я щодня посилено читав, я знав багато про різних осіб, про установи, акції (зокрема про „заходи”) і тому, відповідаючи на їхні запитання, я власне нікого і ніщо не зраджував, ні на кого не доносив, бо про все те – та ще й з подробицями! – писалося в пресі та в книжках. Отже – кого я зустрів, з ким познайомився, які організації та установи існують і які я відвідав, про що велася мова при таких зустрічах, які їхні погляди на те та інше питання, хто кому шеф, хто до кого належить, як собі уявляють майбутнє України? – і так далі, і тому подібно. Від себе я додав, що в університеті жодних небезпечних чи антирадянських акцій не було, бо підручники там радянські, на стінах – портрети радянських письменників, професор Маркусь читав лекції про адміністративний устрій Радянського Союзу за матеріалами, виданими в Москві,  у Філадельфії жінки критикували книгу Павла Марковича про народні вишивки Пряшівщини, бо, мовляв, за їхнього перебування в Україні таких комбінацій кольорів там не було. Всесвітньо відомий Яків Гніздовський відмовився сприяти українським митцям в Чехословаччині, вважаючи, що кожен митець повинен власною працею добитися визнання в себе вдома чи у світі, багато людей цікавилося нашим життям, зокрема журналом „Дукля” і хотіло його отримувати (навіть дали мені гроші на  передплату – список 18 адрес, на які я той журнал потім висилав в мене до сьогодні в архіві), цікавилися Українським Народним Театром і хотіли мати збірники про його діяльність, цікавилися діяльністю Кафедри української мови та літератури Пряшівського філософського факультету Університету ім.. П. Й. Шафарика, роботою Української редакції Чехословацького радіо, Свидницькими Святами пісні і танцю українського населення Чехословаччини, працею шкіл, пресою, видаванням книг, діяльністю церкви, часто й довго ми говорили про стан виховання української молоді в Чехословаччині та про можливості співпраці між „нашою” та „їхньої” молоддю – всім.., всіма ділянками нашого життя цікавилися, – кожен переважно в залежності від своєї професії, від свого місця народження в старому краї, від своєї теперішньої праці тощо. То що тут можна було зраджувати чи  доносити на когось?

Тож протримали мене в Празі один день, за той час мій незнайомий перетворився на Івана Зейкана і кілька разів відходив від мене і повертав до мене (може десь бігав звірювати мої показання) і, нарешті, мене пустили додому.

 

Після Америки погляди на мене роздвоюються

 

Вдома, крім величезної радості з мого повернення та подарунків, жодних проблем не було. Поїхав я до мами на село, до сестер і братів, повсюди розповідав про моє перебування в Америці, про стрика (татового брата) та тіток (татових сестер) та про їх дітей, – повсюди знову радість і задоволення з мого повернення.

Однак скоро – у вересні – мене покликали на маневри в Михайлівці і сказали у вільний час писати звіт про перебування в Америці, мовляв – в такому плані, як ви говорили у Празі, проте детальніше, конкретніше, з наведенням назв осіб, установ, організацій, назв газет, книг та інших публікацій, з характеристиками осіб – про все напишіть! (Враження від цього завдання було таке, що всім цим вони думають серйозно займатися.)

І я написав – десь 36 листів зошиту малого формату – пером, від руки, по-словацьки – і, після повернення у Пряшів, я здав його пряшівським.

Між тим відкликали мене з маневрів передчасно, бо потрібно було писати звіт про антипартійну діяльність підчас 1968 року на факультеті, а такий звіт мав писати (чи бодай організувати) саме я, бо тоді саме мені було доручено вести партійну організацію факультету.

Так було десь до кінця квітня 1970 року. А тоді з дня на другий мене ″вивели″ з парткому і тут же перевели у категорію людей, з якими вже ніхто не хотів навіть говорити, не те, щоб дозволити таким щось пояснити чи виправдатися чи, навіть, покаятися перед „партією та урядом”.

Тоді ж на певний час перестали цікавитися мною також мої „органи” з безпеки.

Отже, ніхто і ніщо не допомогло; мене виключили з партії та з роботи, ніхто не хотів прийняти мене навіть на ту найостаннішу роботу – і так аж до квітня 1972 року.

 

Коли зі мною різні відомі і невідомі особи та установи робили що хотіли – викидали з роботи і не відповідали на мої клопотання та домагання правди, я натякнув моїм пряшівським шефам, щоб повернули мені мій „звіт про Америку”, сподіваючись, що вони або не захочуть повернути мені його, або, повертаючи його, щось скажуть про нього чи про мене, чи про мою з ними „співпрацю”, а може й вирішать бодай трохи заступитися за мене. Однак вони сказали „добре” і через пару днів таки повернули мені мій зошит без єдиного слова коментарю. І друге, що мене здивувало у зв’язку з тим „звітом” – в ньому не було жодної позначки, яка б вказувала на те, що хтось той звіт колись читав і щось в ньому його або зацікавило, або він в ньому щось не зрозумів, або щось в ньому підкреслив – нічогісінько-нічого: ні знаку оклику, ні знаку запитання, ні підкреслення, ні закреслення бодай словечка.

 Отак допомогли мені „мої” шефи за мою з ними (тоді вже десь п’ятнадцятирічну) співпрацю та за мої „доноси”!

 

 

„Співпраця” на якісно іншому рівні

 

12 квітня 1972 року мене покликали до пряшівського начальника і спитали (по-словацьки, зрозуміло):

– Коли ви останній раз бачили Петра Гроцького?

–       Десь тижнів два тому...

–   А дружина вам нічого не казала?

–   А що вона мала мені казати?

–   Та ж ми вчора забрали його зі школи... (Моя дружина викладала в тій самій Педагогічній школі, де працював Петро Гроцький.)

–   Ні, дружина мені нічого не говорила.

–   А коли ви в останнє бачили Мурашка?

–   Десь тиждень-два тому... ... ...

 

         Ось так воно почалося: 11 квітня органи безпеки заарештували моїх колишніх студентів Петра Гроцького та Павла Мурашка, (Гана Коцур з’явилася в органах безпеки сама раніше; до цього, видно, зобов’язали її київські „органи” і розпочала всю ″нашу справу″. Як на мене, вона мала ″розповісти″ тільки про Павла Мурашку; про Петра Гроцького та мене радянські органи тоді  ще нічого не могли знати. Та вона ″намочила″ також  нас), а 12 квітня мене покликали на розмову, в якій я мав подати свідчення про їхню діяльність.

Перших кілька розмов зі мною були більш-менш загальними розмовами про українське життя в Пряшеві та про загальну „діяльність” мою та моїх колишніх студентів. Пізніше ті розмови ставали дедалі конкретнішими. Неважко було спостерегти, що в мові  слідчих зустрічаються інформації про такі факти, поняття, слова, яких вони раніше не вживали і які були новими в їх розмові зі мною. І оскільки я на той час вже усвідомлював собі силу та вплив органів безпеки в нашій країні, зокрема її зв’язок з подібними органами Радянського Союзу, бо все те я вже давніше відчув також на собі, я зрозумів, що вони, по-суті, знають майже все про те, що їх цікавило. Та я – українець, україніст, доцент української літератури університету –  не вбачав у своїй діяльності нічого антидержавного чи антисоціалістичного в тому, що я цікавився життям в Україні, читав книжки про  ситуацію в Україні. Тому я й не заперечував своєї участі в справі, про яку йшлося. Зрозуміло, якоїсь повної чи точної уяви про характер тої справи – що в ній йшлося про, можна сказати, генеральний наступ на якнайширше коло всієї української інтелігенції, я тоді не мав. І оскільки я не сумнівався в тому, що вони доберуться до  всього, до чого хочуть добратися та ще й вірив, що правдиве зізнання буде достатнім доказом мого (чи нашого) лояльного ставлення до Радянського Союзу, я не приховував речей, про які я був переконаний, що вони про них знають або дізнаються.

 

Однак їхня оцінка всього того була зовсім іншою.

Згідно з розумінням справи радянськими органами, наші ″органи″ вважали  все те ворожою антирадянською діяльністю, за яку слід жорстоко карати, кожного, хто бодай спробує мати хоч трішки відмінний погляд на якусь часткову справу, не те, що сягнути на основу їхнього комуністичного світу.

Тут не допомогло ніщо.

Представники тодішньої Чехословаччини в той час страшенно підлизувалися під радянський погляд на справу, та ще й багато хто  з „наших” був радий за такий хід справи, бо йшлося про покарання українців, а – відносно мене – була ще й особиста зацікавленість окремих керівних обласних партійних функціонерів помститися чи ″віддячитися″ мені за мою витривалу критику їхньої непослідовної діяльності по відношенню до нашої української національної меншини. В результаті всього того 30 серпня мене з рубрики „свідок” перевели  в категорію „звинувачений”, хоч і продовжували допитувати на волі.

 

З усього допитування та підготовки судового процесу велися старанні протоколи; всього їх набралося понад 1100 сторінок, які я (та й інші підсудні) мали змогу прочитати. Ті протоколи були повні хиб, помилок та неточностей. Для слідчих  не було жодної різниці між істориком Антоновичем та поетом Богданом Ігорем Антоничем, між збіркою новел та збіркою віршів,  – і тому подібно. Я не зупинявся над подібними „дрібничками”, бо старався чим скоріше підписати, звільнитися від них і поспішати додому. Проте Павло Мурашко, який читав ті протоколи у тюрмі і мав море часу на їх детальне прочитання та вивчення, не пройшов мимо жодної такої „дрібнички”. І тому на запитання про історика Антонича чи про поета Антоновича, він категорично відповідав: „Я таких не знаю!” Для слідчих це автоматично означало, що він навмисне затято мовчить, заперечує відомі істини чи провокує їх. Внаслідок такого ставлення Павла до слідчих, вони його зненавиділи і ця ненависть ускладнювала йому його тюремне життя.

Мене з тої кількості сторінок протоколу  торкалося десь 5-10 відсотків, решта було про інших. (Саме тому мій адвокат пропонував і пробував виокремити мене на окремий процес, бо моя провина полягала в основному в перенесенні та поширенні рукопису Івана Дзюби, а все те проходило у 1966 році, в той час як моїх колишніх студентів судили за перенесення таємних матеріалів з України, яке вони проводили у 1970-му та 1971-му роках. Виокремити мене нам не вдалося, бо з мене хотіли зробити керівника групи, хоча, повторюю, мене допитували на волі, в той час, як трьох інших уже тримали під арештом.

І ті, яких вже було арештовано, і ті, яких допитували в цій справі (але й окремі інші „товариші”, які б додатково хотіли примкнути до тодішньої діяльності, часом звинувачують мене в тому (чи лише натякають мені на те), що я легко признавався до провини та своїми зізнаннями ускладнював їхній захист.

Що ж, не заперечую.

Як я вже наводив, я був на волі, вони були в тюрмі. Кожен з нас був у іншій ситуації і захищався як знав і міг. Я виходив з того, що я з бідної багатодітної селянської родини, мені та й нашій родині той режим нічого не взяв та багато дав (хоча насправді взяв все домогосподарство – землі, корови, коней, сільськогосподарський інвентар, а дав хіба трохи стипендії, яка тоді вважалася значною) і тому я не маю причин бути ворогом того режиму. До того, а це був мій другий аргумент, я не вважав прочитання книги чи її поширення кримінальним чином. (Правда, була там дрібничка, яка заважала мені.., що я дав Мурашкові помітну суму за перепис того рукопису в Празі. Тут я пояснював, що я, як доцент, не хотів, щоб мій студент, який  не мав стільки грошей, набув переконання, що я скупий і я компенсував йому його видаток, а не платив за перепис.)  Іншим аргументом була моя наївна віра в те, що „за щире зізнання – нема покарання!” Так, був я і такого наївного переконання! А вирішальним в моїх показаннях було те, що я таки знав про стан підготовки до процесу, майже знав про результат, з яким прокурор Симко повернув з Києва. Тому я й справді не дуже опирався. Напевно, своїми зізнаннями я ускладнив ситуацію Павлу Мурашкові, може й Петрові Гроцькому, як я вже згадував, Іванові Чендею та Григорію Аврахову, подібно Левкові Довговичу, моєму братові Іванові та ще трохи о. Маріяну Поташу, ще, може, Олексію Фариничу, – не пригадую когось дальшого конкретного, але таке могло бути також по відношенню до інших. Однак до сьогодні ніхто до мене з претензіями на „відшкодування” не підходив.)

19-23 березня 1973 року всіх нас четверо судив Обласний суд в Кошицях, 18-19  липня того ж року – Найвищій суд СР в Братиславі.., і 24 вересня 1973 року я –  пообідавши і попрощавшись з дружиною та синами – сів у власну машину і Володя Любимов відвіз мене перед двері пряшівської тюрми... Тут я натиснув ″ґомбицю″, у малесенькому „віконечку” з’явилася „мордочка”, спитала, чого я хочу, я показав декрет „на право вступу” в їхню установу, відкрилися двері і... на дворі мене не стало. Я опинився у тюрмі!

 

 

Примітка дев’ята – приватна

 

За тиждень до наступу на виконання кари ми з родиною та братами заїхали до мами. Мама знала, що по роботі я часто буваю у Празі, де було керівництво фірми, в якій я працював, то прощаючись з нею – щоб якомога довше вона не знала про мій арешт і не переживала за мене занадто довго – я їй сказав, що мене довго не буде, бо, певен час, буду працювати в Празі. З братами було домовлено, що вони будуть її інформувати про мене, бо я, певно, не матиму можливості писати до неї по-нашому, а коли б я писав їй по-словацьки, вона б зрозуміла, що зі мною щось не в порядку, бо ми по-словацьки ніколи не розмовляли між собою.

Подібно було домовлено відносно молодшого сина. І йому ми сказали, що їду у Прагу. Пізніше, в одному з листів мій  старший син писав до мене: „Альоша вже про  все знає. Я покликав його до себе та й запитав: А ти знаєш, де наш тато? А коли він сказав, що тато у Празі, я сказав йому правду…«

А коли через кілька місяців від мого арешту мамі також сказали що зі мною, вона взяла з дому дві тисячі корон,(які свого часу хотіла дати мені за те, що я поставив пліт біля нашого дому),  і приїхала до Люби-невісти, давала їй ті гроші, щоб допомогти їй –  та замість того, щоб дуже плакати, –  потішала Любу як могла і знала...

 

Слово АРЕШТ на довгий час стало найстрашнішим словом мого і нашого життя.

Воно приходило й наближалося до мене та до нашої родини звідкись з далекого невідома як щось страшне, незрозуміле й неможливе, яке немає жодного, навіть того найменшого права пристати до нас і торкнутися нас бодай якоюсь мінімальною мірою! Та ж ми йому жодного приводу ніколи не давали. Те слово належить до злодіїв, бандитів, убивців, волоцюг, а ми ж були нормальними людьми, жили скромно й чесно та весь час прагли робити все якнайкраще.

Та доводилось звикати до того слова; все частіше воно лунало довкола нас та все конкретнішими формами впливало на все наше життя, на кожен наш крок, на кожен наш день, на кожну думку та хвилину.

В широкій моїй околиці ніколи нікого не судили, не арештували, нікого з арештованих я особисто не знав з-поміж моїх знайомих, ні з ким таким не зустрічався, (за винятком мого колишнього учителя Юрка Щамбору).., аж тут я сам маю стати арештантом, стати чорною вівцею серед тисячі білих, чесних.

Та доводились міритися з такою долею, яку уготовили нам людці з інакшим мисленням, інакшою оцінкою окремих фактів та всього нашого життя.

Кожен день, кожна подія тут була новинкою, яка загрожувала неочікуваними пригодами, несподіванками.

Так,  в арешті  не можна без несподіванок, пригод, без  цікавостей навіть.

Як тільки за мною закрилися двері, мене повели у коридор та й наказали там стояти. Потім, роздягненому до нитки, кинули мені на руки трохи  текстилю – одягу та постільної білизни, – дали у руки пару колись кимсь вживаних твердих боканч (черевиків) та звеліли одягтись. Знаючи з дитинства, що найважливіше з усього мундиру є добре взуття, я, ще неодягненим, швидко почав взуватися. Боканчі виявилися занадто твердими та тісними. І я зі страхом, та таки насмілився показати на них і попросити:

–       Не можна б трохи більші ..?

Один з двох засуджених, які мене „обслуговували”, буркнув мені у відповідь щось на зразок: „Не спекулюй!” – і я таки швидко одягся, з бідою натяг ті боканчі на ноги – і мене повели у камеру. Все, –  на кожному кроці –  незвичне, страшне. А десь через годину щось грюкнуло у дверях, відкрилося віконце і хтось у нього промовив:

– Odsúdený Bača, tu máte väčšie topánky.., a prepáčte, že som vám tykal. (Засуджений Бача, ось вам більше взуття.., і пробачте, що я звертався до вас на „ти”...)

І таке було!

 

В Пряшівській тюрмі я просидів тиждень.

„Педагогом”, тобто „головним виховником” в тій тюрмі в тому часі був мій перший зв’язковий  з органами ШТБ. (До речі, до нього я зайшов за тиждень до  приходу до них і випитував в нього про умови, зокрема про те, що можна і що слід взяти з собою з життя в тюрму. Від здивування він довго мовчав з відповіддями, не міг порозуміти, що мене засуджено і що я маю прийти до них, а мене найбільше здивувала його порада взяти з собою своє мило та, зокрема, ключ з замком. „ –  А що, мило у вас не дають? –  Дають, але таке, що...–  А замок для чого? – Та! І в нас не без злодіїв...)

Ціле після обіду першого дня та до обіддя другого дня пішло на оформлення паперів – десь біля тридцять штук малих і великих бланків! А тоді  – чищення цибулі та зеленого перцю, від чого мені після кількох днів опухли два  пальці правої руки.

Через тиждень мене повезли з Пряшева далі на захід. Педагог натякнув мені, що може мене повезуть у Ружомберок і зроблять  мене бригадиром неповнолітніх засуджених, „але, оскільки ви  політичний, то це непевне...” Та нас усіх, ново арештованих, – звезли в стару, добру й відому Ілаву – (тут довелося пережити Варфоломійську ніч! В одній кімнаті нас ночувало десь 50-60 людей..!), а тоді на другий день нас почали розвозити по всіх тюрмах Словаччини.

Менe приласкала тюрма – пробачте, –  „Виправно-виховний інститут Міністерства справедливості” в Сучанах, – ще раз пробачте –  в Мартині. (Фактично – в Сучанах, проте слід було повсюду писати  й казати – в Мартині!) Це були досить нові, пристойні будинки, в яких ще донедавна жили робітники, які будували Мартинський машинобудівний завод.  По обох боках довгих коридорів були квартири з двох кімнат  з нормальним „соціальним устаткуванням” (з туалетом, умивальником та душем включно). Пізніше все „устаткування” з кімнат-квартир позабирали, перенесли його в кінець коридору, таким чином з квартири для 6-8 осіб постали зали для 16  „вихованців”.).

Ще перед розподілом арештантів до окремих бригад, ще коли нас п’ятеро (стільки нас в той день привезли у Мартин) стояло в коридорі в очікуванні своєї долі, хтось з начальства, хто проходив повз нас у канцелярію, куди й ми мали заходити по черзі, запитав нас:

– Має хтось з вас матуру? 

Я підняв руку і мовчав.

– Čo máte? (Що ви закінчили?)

– Maturant Vyššej hospodárskej školy v Prešove, absolvent Padagogickej fakulty Slovenskej univerzity, absolvent Filozofickej fakulty Univerzity Komenského, kandidát vied Kyjevskej štátnej univerzity, doktor Karlovej univerzity v Prahe a docent Prešovskej univerzity – висипав я з нарочитою точністю.

Здивований начальник виховання – як я дізнався пізніше – ще запитав:

–       Ako sa voláte?

–       Odsúdený Bača!

–       Vy pôjdete posledný (Ви зайдете останнім).

–   Коли я зайшов і підняв руки до пояса, щоб стягти підштаники – це був перший акт приймальної процедури – показати, що „там” у мене не має вошей – молода блондинка – медсестра з Пряшева – як я дізнався пізніше – випередила мене: – Не треба!

Мене було призначено „носити воду школярам” – тобто бути до послуг начальству тюрми, службі охорони тюрми, виконувати їхні розпорядження та бути зв’язковим між ними та засудженими. Тобто, я не смів виходити з об’єкту тюрми та був цілий день на побігеньках. А ввечері, коли арештанти повернулися з назовні на круги своя, я отримав вказівки від керівництва і на застарілій пишучій машинці мав переписати з восьмими копіями спочатку десь 250, а пізніше десь 400 імен, прізвищ, номерів окремих арештантів та їх розподіл на завтрашній день: кого куди, хто має зостати в об’єкті, бо за ним прийде слідчий, кому можна до лікаря, кого переведено на іншу роботу, бо на дотеперішній він напився чи спробував нав’язати контакти з цивільним світом тощо.

Багато праці і велика відповідальність лежали на мені ще й на ранковому пробуджені тюрми та розподілі в’язнів до праці. Всіх нас вишикували на двір, за моїми списками прочитали прізвище кожного, кожен закричав „Тu!” – і якщо все сиділо на волосок точно, всі бригади поступово та швидко витратилися на роботу поза будинок тюрми. Коли хтось десь заспав чи інакше загубився, чи, –  недайбіг! – я десь помилився – когось не записав чи записав два рази, – крику не було кінця-краю. Коли все було перевірено та полагоджено, то в’язні з двору не розходилися, а розбігалися, ніби у двір мала впасти бомба!

Аж тоді для мене  настав спокійніший час.

Але й тоді підходили до мене різні працівники тюремного начальства – ″бахари″, як їх тут називали, зі своїми потребами – написати для них або для їхніх дружин або й дітей таку чи іншу доповідь для виступу у школі, на заводі чи  для інших потреб.

Згадаю такий випадок:

Педагогом в тому інституті був поручик Киселиця, людина з освітою, грамотна та досить людяна. Його прізвище чисто українське, проте він був словаком та жив у Жилині, де його дружина працювала учителькою в основній школі. І саме той педагог підійшов до мене з вимогою написати для його дружини доповідь для педагогічного читання (була й така форма вдосконалення знань учителів) на тему ″Вплив літературних героїв – Яношика, Мерес’єва, Молодогвардійців тощо – на виховання учнів основної школи″. ″Однак про це нікому не кажіть!″ – була його остання вказівка. Він відійшов, я почав писати розгорнуту доповідь про моральне виховання підростаючого покоління, увійшов у тему, що аж призабувся – і раптом я відчув за спиною а потім побачив бахара.

–       Odsúdený Bača, čo vy tu robíte? (Засуджений Бача, що ви тут робите?) – майже закричав він на мене.

Я вискочив зі стільця та й відповідаю:

–       Odsúdený Bača –  pri plnení svojich povinnosti (Засуджений Бача – при виконанні обов’язків).

–       Яких обов’язків?

–       А це я не смію сказати... – стишеним голосом відповідаю.

–       Як-то не смієте! Ви мусите..!  Čo si to dovoľujete? (Що ви собі дозволяєте?!)

–      Мені заборонили... – коротко кажучи, я трохи погрався з паном ротмістром,

а тоді йому все-таки сказав, що пишу доповідь для пана педагога, поручика Киселиці. Ротмістр стих, сказав тільки –  ага! – і відійшов. Пану педагогу я розповів про пригоду, він махнув на це рукою – та сама пригода нас досить зблизила. Коли в нього не було роботи, – а це бувало досить часто – він інколи кликав мене до себе на розмову і поступово я звик до нього як до нормальної людини та навіть насмілився висловити перед ним кілька моїх зауважень до поведінки окремих працівників тюремної охрани. Вони часто та й без причини кричали на засуджених та висловлювалися про них (та й про членів їхніх родин) занадто вульгарно. З іншими працівниками начальства я собі нічого подібного ніколи не дозволив.

Коли мені доводилося зайти у канцелярію, де працювали переважно молоді жінки, я поводив себе суворо за наказом: Ставав струнко, просив дозволу заговорити, на все відповідав словами „так” або „ні” (чи іншим якнайкоротшим способом), за все дякував і, перед відходом з канцелярії, знову просив дозволу відійти. Працівниці канцелярії  поводили себе зі мною по-цивільному і – видно було – дуже прагли, щоб і я з ними так поводився. На мої прохання щось дозволити, відповідали: „Само собою!”, „Будь ласка!”, та я не піддавався. Тоді мене все, що робилося зі мною чи навколо мене, ще дуже боліло і я був нагніваний на весь світ. То тільки тепер, після 35 років можна більш-менш спокійно згадувати та писати про це.

Та сталася  в цій тюрмі ще й така зі мною подія.

Голова комітету засуджених одного разу напився на роботі і його вирішили зняти з посади. Тоді підійшов до мене засуджений, який працював в буфеті і був завжди першим поінформованим про події в тюрмі.

–       Пан Бача, будете нашим головою! – повідомив.

–       Яким головою?

–       Головою комітету засуджених.., той дотеперішній напився і його скинуть!

І справді: невдовзі покликав мене начальник виховання – шеф педагога – і призначив мене тим головою. Я вислухав його стоячи і трохи навмисне похитнувся.

–    Що з вами? – спитав він, здивований.

–       Боюсь я цього призначення – відповів я вдавано зі страхом.

–       Чому?

–  Бо я політичний. Я буду вимагати від засуджених порядку, а хтось донесе на мене, що я антирадянські анекдоти розказую. А ви йому повірите...

–       Такого не буде, не бійтеся! Я буду вам допомагати.

         Я взяв цю заяву начальника до відома, але не повірив їй ні на словечко.

Маючи таке знайомство з паном педагогом та таке запевнення від самого пана начальника виховання, я дозволив собі ще один люксус.

Як правило, після того, як діжурний бахар на вечірній перевірці (коли було більше часу, бо засуджених нікуди не гнали), накричав на засуджених, він звертаввся до голови комітету засуджених, який стояв тут же між ″керівництвом″ тюрми, чи той не має що сказати засудженим. І було майже нормою, що голова комітету почав кричати на засуджених не менш образливо та вульгарно, як це робив перед ним бахар.

Коли бахар з таким запитанням звернувся до мене, як до нового голови комітету засуджених, я відповів, що  мені нема чого сказати. Так само я зробив  на другий та на третій день. Це здивувало як бахарів так і багатьох засуджених, які хотіли почути мої до них претензії. Коли на четвертий день – а це було в неділю, часу було досить – бахар вже наполягав на моєму виступі, я навмисне тихо й спокійно сказав:

–       Шановні, ви знаєте чому і в якій позиції ми тут знаходимось. То чого ви – декотрі, а декотрі й дуже часто – не виконуєте своїх обов’язків і даєте тим самим причину нашим панам начальникам кричати на вас; власне, ви змушуєте їх до того крику, до тих лайок, які ми всі повинні слухати на себе, на наших жінок та навіть на наших матерів...

Були це зовсім інші слова ніж яких сподівалися засуджені та, зокрема, бахари.

Пан педагог потім розповідав мені про бесіди, які точилися між бахарами. До того часу мене знали лише окремі з них. З того часу мене знали всі.

Між тюремною охраною був також один русин десь з ″нашої″ Цигли чи з Дубової – високий, худий. Кілька разів, коли ми в неділю виходили у двір, він кликав мене до вікна, звідки він стежив за двором, і розмовляв зі мною. Про те, що він русин, він признався сам і ми говорили між собою „по-нашому”. Тому я одного разу, коли він був на варті, (а це означало, що й листи арештантів того дня „цензурував” саме він), я підійшов до нього й кажу йому, чи не міг би я написати листа своїм „по-нашому”. Кажу йому: „Мама й молодший син навіть не знають де я, а коли б я написав їм по-словацьки, вони б дізналися правду і їх би це боліло...” Тоді він сказав мені: „Напиште  як хочете  і што хочете, а письма принесьте  мі.”

І таке було.

               Та було й таке:

В тюрмі з’явилося двоє „товаришів”, які дали покликати мене до начальника тюрми і почали вимагати від мене, щоб я ″у всьому зізнався та  про все написав″, а вони спробують щось зробити для полегшення моєї долі – якщо не зразу, то бодай скоротити моє перебування в тюрмі на половину. Один з них говорив по-словацьки, (його я бачив у Братиславі, підчас моїх відвідин Міністерства внутрішніх справ); його мова була реальна, людяна, навіть розумна. І я почав відповідати:

– Я охочий пояснити, написати, але уточніть – про що? Ви кажете про все – то могло б вийти й сотні сторінок...

Тоді заговорив той другий. Говорив по-чеськи, та говорив такими загальними фразами,  орудував такими примітивними аргументами, (мовляв, „ви мусите зрозуміти, що імперіалістичні сили всього світу з’єдналися на боротьбу проти нашого комуністичного світу, а ви, якому наша партія та уряд дали всі можливості, ви мали б бути патріотом...”), що я, заскочений  неочікуваними відвідинами, здивований пропозиціями, але й обурений неймовірними загальними фразами, не витримав і з плачем і криком одночасно наскочив на нього:

– Що ви тут мені про імперіалізми та комунізми верзете! Про все це я не гірше за вас знаю і можу вам лекції читати! І запевняю вас, що я не гірший за вас патріот... Ви мені конкретно скажіть: коли, де і в чому я зрадив батьківщину чи партію!? Що ви від мене – врешті-решт – хочете!? – кричав я на повний голос і ревів як позбавлений розуму.

Присутні мовчали від здивування, бо не очікували нічого подібного. Мені стало боляче за те, що такий примітив та так спровокував мене і дістав мене до такого стану.

Однак скоро мені полегшало, я заспокоївся, тоді той, що говорив першим, сказав, що мені дадуть перо і папір і я маю написати все про три речі: про мою співпрацю з західною українською еміграцією, про моє розуміння релігійної проблематики українців Східної Словаччини та ще на якусь одну тему (не пригадую на яку) я мав все написати.

І мене відпустили від начальника.

На другий день я почав писати, написав десь шість сторінок, тоді – після кількох днів від зустрічі – підійшов до мене працівник охрани від начальника тюрми і все від мене забрав.

– Я ще не все написав... – пояснюю йому.

– То не важливе. Ви маєте здати все – і написане, і чисті папери.

         Я все здав. Тоді після якогось часу знову покликали мене до начальника тюрми, там був той з Братислави і спитав, чому я не написав про все так, як ми домовилися. Я сказав, що я не мав змоги написати про те,  що ви хотіли, бо від мене все забрали.

         Тоді він каже:

–       Вам все повернуть і ви напишете про все так, як було домовлено.

Я повернув у камеру, мені повернули написане, я почав продовжувати писати та після кількох днів від мене знову все забрали.

Більше до мене ніхто підчас арешту не заходив і не цікавився мною.

До сьогодні я не знаю кому й про що йшлося в тій грі. Однак на підставі пізнішого ставлення до мене „товаришів” з Кошиць та з Братислави, я припускаю, що в Братиславі була бодай частина „товаришів”, які ставилися до мене інакше ніж кошицькі „товариші”. Шефом тюрми був кошичан – на прізвище Роман, походженням з Закарпаття – який щоп’ятниці повертав додому та інформував кошицьких шефів про те, що довкола мене діялось. А тоді, правдоподібно, за їхньою вказівкою, він розпоряджувався інакше, ніж було домовлено з братиславськими „товаришами”.

І нехай начальник тюрми не погоджувався з братиславчанами, після тих двох зустрічей його ставлення до мене трохи змінилося. До того часу я з ним практично ні разу не зустрівся, – всі мої контакти з „начальством” відбувалися з його підлеглими та цивільними працівничками канцелярії – а після того він покликав мене до себе та й почав:

– А чого ви не призналися, що ви співпрацюєте з „нами”..?

Знаючи його  ставлення до справи „поліпшення” мого становища, я відповів:

–       А до чого я мав признатися?

–       Ми й тут потребуємо допомоги таких, як ви.., ми вам могли полегшити...

Тоді я відповів:

–  Я є такий самий засуджений, як кожен інший; свої обов’язки я намагаюся виконувати якнайліпше, а на жодну полеготу, та ще за якусь співпрацю, я не претендую.

Та після того він таки довірив мені „важливу” справу. Кілька разів кликав мене до себе в канцелярію, розкладав переді мною різні документи про реєстрацію  засуджених та арештованих і я записував певні дані про окремих засуджених у велику товсту книгу. Певними –  точно домовленими – лініями та позначками я перекреслював та підкреслював прізвища вибулих з тюрми та інакшим способом помічав тих, які вдруге (або й втретє) потрапляли сюди.

 

В старій добрій Ілаві

 

Рівно через півроку прийшов наказ зосередити всіх ″політичних″ в Ілаву і я знову опинився перед дверима приймальної комісії. На цей раз від нас не вимагали опускати підштаники, проте довкола мене розгорнулася дискусія чи навіть суперечка: один член комісії, заглядаючи у певні мої папери, пропонував залишити мене для роботи в Комітеті засуджених, а інший, заглядаючи в інші папери, пропонував зарахувати мене в іншу робочу групу. Оскільки вони не хотіли розкривати переді мною своїх аргументів, залишили справу не розв’язаною і наказали з’явитися вранці о восьмій годині в тій же канцелярії. Та розквартирували мене все-таки у камері  для  бригадирів, де було лише шістнадцять засуджених, а не п’ятдесят два, як в інших камерах.

На другий день той з начальників, який хотів залишити мене для роботи в Комітеті засуджених, признав, що мене, як політичного, не можна дати у той комітет, проте сказав, щоб я неофіційно все-таки був до диспозиції цьому комітетовіта залишив мене в камері ″для начальства″.

Це давало мені певні вигоди: Наша камера не замикалася на ключ і з неї протягом дня можна було виходити та заходити в інші камери. Крім того в мене був вільний доступ у ″канцелярію″ Комітету засуджених, де була пишуча машинка, телевізор та навіть преса час від часу тут з’являлася. Отже  протягом другого півроку я знову опинився в ″керівництві″ засуджених. Я виготовляв списки членів різних гуртків для неграмотних та інших гуртків ″за інтересом″, бо, бувало, приходили для перевірки працівники Міністерства справедливості, а в списках членів гуртків були наведені засуджені, які вже давно були вдома. Так ось, щоб цього більше не сталося, я мав стежити за звільненими з тюрми і замість них дописувати у списки інших засуджених. І друге важливе –  моїм обов’язком було писати протоколи з засідань  Комітету засуджених, які відбувалися щомісяця...

Кумедною виглядала така справа: протягом всього того часу начальник тюрми ні разу не брав участі в засіданні Комітету, проте в кожному протоколі було наведено, що збори відкрив начальник тюрми підполковник такий-то і – а це було головне і важливе – і сказав те і те. Тобто я кожного разу вигадував, що саме підполковник міг сказати. Подібно за неприсутнього підполковника я був змушений вигадувати його заключні слова на засіданні Комітету. Того начальника я ніколи в житті не видів, на знав нічого про нього. Тому я часто думав – а що як він десь саме в той час, коли я пишу про нього як він відкриває і веде збори Комітету, він десь помре чи загине в автоаварії!

Пам’ятаю, було гаряче літо, в нас був теплий зимовий одяг, а десь прийняти душ чи бодай сполоснути холодною водою все тіло, можливостей не було. Тоді я в імені начальника тюрми записав у протоколі з засідання Комітету, що необхідно частіше надавати засудженим можливість викупатися. Звичайно, це не змінило ситуації – ці протоколи, видно, ніхто ніколи не читав, проте я вписав туди своє бажання, хоч і видав його за наказ начальника.

Та в мене все-таки була невеличка можливість інколи ″чудово″ викупатися. В ілавській тюрмі відбував своє двадцятирічне засудження якийсь ″купельник″ з П’єщан (тут його називали ″пекельник″), який за пару пачок чаю був охочий приготовити мені повну ванну гарячої води. Щоправда, він зіпсував ту чисту воду ще перед тим, як пустив мене у неї саме тим, що кинув у неї залишки різного смердячого мила та намішав туди різних порошків, призначених для прання білизни, так що я боявся довго сидіти в такій ванній, щоб мені всі ті спеціальні приправи не роз’їли шкіри. Та все-таки я час від часу викупався!

Ще варто нагадати таку практику з Ілави.

Було заборонено в’їжджати начальству своїми мотоциклетками на територію тюрми: чи тому, щоб вони в них не привозили щось заборонене в тюрму, чи, може, тому, щоб хтось зі спритних засуджених не скористався якоюсь мотоциклеткою і не втік з тюрми в часі короткого відкриття воріт для машин, які завозили в тюрму різні матеріали та вивозили звідти готові вироби, які тут виготовляли засуджені. Тому окремі бахари додумалися то такої практики.

За кілька сот метрів перед тюрмою вони злазили з мотоциклетки і вели її поруч себе, ніби вона їм зіпсувалася. Перед колегою бахаром, який охороняв ворота, вони почали лаяти прокляту мотоциклетку і тоді вартовий колега бахар впустив таку ″зіпсовану″ мотоциклетку  в об’єкт тюрми. А тоді бахар поставив свою ″зіпсовану″ машину там, де працювали засуджені і кивком голови дав зрозуміти знайомому засудженому, щоб той вибрав з машини дроги і звичним способом розпродав їх між засудженими. А тоді, через кілька днів, той самий бахар заявив вищому начальству тюрми, що в нього є підозра про те, що в об’єкті тюрми поширюються дроги, вище начальство наказало провести контроль, як правило, бодай трохи дроги було знайдено, уважного бахара було похвалено чи й нагороджено, хоча саме він тої дроги у тюрму привіз і таким способом заробляв корунки від засуджених.

Цікавими були дні в тюрмі, коли з різних причин тут проводили контроль засуджених. У супроводі великого крику бахарів всіх арештантів було вигнано у великі й просторі коридори, кожен арештант в постільній плахті виніс і поставив перед себе всі свої речі до найменших подробиць, сам повністю роздягся, став за свої речи і чекав. Між тим бахари з криком та тріском перевіряли камери: матраци, порожні полички, кожну закутину в камері, всі місця умивальників та клозетів, піднімали навіть поверхові постелі і заглядали у дірки ніжок на постелях, а тоді виходили у коридори і почали перевіряти, тобто розкидати речі засуджених, коментуючи все це криком, лайками та іншими завченими способами та методами. Сотні адамів стояло німо над купкою своїх речей  та й дивилося, що бахари з ними роблять. Лише найбільш досвідчені арештанти посміхалися над тим розгардіяшем та дозволяли собі навіть певні зауваження та жарти на адресу бахарів.

Саме з-за цих контролів я побоявся ″купити″ від колеги-арештанта прекрасний браслет, які він виготовляв на експорт у Німеччину. Він підійшов до мене і запропонував його мені за смішних пару купонів, якими нас виплачували за працю в тюрмі.

Я, наприклад, виготовляв якісь дротики для телевізорів і з допомогою ″колег″, які не були зацікавлені виконувати свою норму та були охочі за дрібну нагороду працювати на мене, я виконував свою норму, і заробляв, таким чином десь 1.300-1.500 корон, тобто кілька папірців-купонів на таку суму. З тої суми десь понад сімдесят процентів забирала тюрма за свої служби, двісті корон посилали за мене моїм синам на їхнє утримання, половину залишку клали за мене у банк на мій рахунок, а десь сто-двісті корон видавали нам на руки у формі папірців, за які в тюремному буфеті, який вела дружина начальника тюрми, можна було посередництвом старших досвідчених арештантів придбати певні речі, найбільше, зрозуміло, сигарет, але й різні кексики (печиво), цукерки, шоколад, пакетики чаю та таке інше подібне.

Отже, коли мені колега арештант запропонував купити в нього за безцінь чудовий браслет, я завагався, боячись саме отакого контролю. Тоді я домовився з ним, що я його візьму, але лише день перед відвідинами дружини, що відбувалося раз в місяць.

(Між іншим, мої знайомства в Мартині вели й до того, що інколи черговий бахар дозволив мені залишитися з дружиною ще й протягом дальшої години, коли інші засуджені змушені були звільнити місце за столом дальшій групі засудженим. Тоді, коли і я вставав з-за стола і хотів відійти, черговий бахар підходив до мене, клав мені руку на плече і дав знати, щоб я сидів далі. Між тим заходила друга зміна, а я міг посидіти зі своїми ще й цілу оцю другу зміну відвідин.)

Так ось кілька днів перед відвідинами я виплатив браслет – пам’ятку на тюрму та подарунок дружині, проте я отримав його від майстра-ювеліра тільки у вечері перед днем зустрічі. На всяк випадок я опустив той браслет у посудинку з водою над турецьким клозетом (вони в нас були прямо в камері і я, признаюся, довго не міг звикнути користатися ним при людях) з таким розрахунком, що коли б його під час контролю знайшли, я був би не признався до нього. А тоді ранком в день зустрічі я вибрав той подарунок, заховав його в рукав піджака, майже під плече, та так, щоб кількома рухами руки він сповз мені у руку в момент, коли бахар буде подальше від мене і я зможу  передати його попід стіл дружині.

Так і сталося. Той браслет до нині в нас і дружина навіть інколи користається ним. Він і справді симпатичний. А проблема з його виготовленням полягала в тому, що малих  пацюрок для його виготовлення видавали майстрові-арештантові без ліку, проте великих кристалів видавали лише стільки, скільки потрібно було для певної кількості готових виробів. Та майстри своєї справи вміли не додати інколи пару штук великих кристалів і таким чином зберегти матеріал для кількох виробів на продаж. Проте найскладніше було з запонкою, яких видавали дуже точно відповідно до кількості виготовлених виробів та які зекономити якимсь способом чи навіть обманом було майже неможливо. Та майстри від того є майстрами, що знаходити способи як придбати й запонки.

 

І ще два спостереження-спогади на тюрму та на Ілаву.

Коли я готувався в тюрму, то думав і про те, яку книгу б взяти з собою, щоб заглянути в неї час від часу. Думав я, зрозуміло, перш за все про Кобзаря. Та я знав його дуже добре, деякі речі навіть напам’ять, та не взяв я його з собою, бо був переконаний, що, читаючи його, я б весь час плакав над ним. Це зі мною траплялося в нормальних умовах, а в тюрмі.., – тому я Кобзаря не взяв. Подумав я і взяв з собою велику книгу академіка Мукаржовського – його Естетику, – яку я придбав і яку її автор мені підписав у Братиславі саме у 1968  році та яку я не встав прочитати, не то вивчити. Тому я  вирішив взяти з собою у тюрму саме цю вагому та важливу працю. Думав я тоді – це така книга, що нехай би мені вдалося прочитати її й кілька разів, все-таки я її повністю не зрозумію. Так і було: я її кілька разів читав-перечитував та всю так і не засвоїв.

Однак, коли мене звільняли з тюрми, то при перевірці моїх речей бахари спостерегли в книзі підкреслені окремі рядки та й абзаци. І засумнівалися, чи я  таким способом не закодував у книгу якісь секретні інформації. І не хотіли мені видати цю книгу. Тоді я заявив: Будь ласка, дайте мені квитанцію, що затримуєте книгу академіка й професора Мукаржовського, тоді перевіряйте її скільки хочете, а потім повернете її мені. Однак без квитанції я вам книгу не дам, на це ви не маєте права...

Оформляти квитанцію їм не хотілося, а можна й не знали як це зробити, то вернули мені мою книгу.

 

І останнє моє спостереження:

Я постукав у віконечко тюрми в Пряшеві 24-го, тут позаповнювали масу найрізноманітніших паперів-документів і повсюди почали писати й говорити, що строк мого арешту закінчується того ж 24-го. Однак рік закінчується останнім днем року, а тим у моєму випадку є день 23-го, бо 24 – то вже перший день наступного року.

Будучі в перші години арешту максимально збентеженим, схвильованим, перестрашеним, я не звернув уваги на таку дрібничку. А все начальство обох тюрем та різні органи відповідних міністерств, яким до цього було діло, не знали від коли до коли триває рік. Так сталося, що мені оформили документи про звільнення і звільнили мене тільки  24-го, тобто мене тримали під арештом один рік і один день... І тільки, коли  підвищували пенсію незаконно засудженим, мені виплатили відшкодування за один рік та за один день розпочатого другого року арешту. Це незнання тривання року, – доказ рівня праці органів справедливості. – коштує нашій державі 12 крон щомісяця.

 

 

Я знову вдома, в ″нормальному″ житті

 

Отже – відсидів я рік і один день – пів року в Мартині, пів року в Ілаві, – не допомогли мені ні моя „співпраця”, ні мої „доноси”, ні ″товариші″ з  Братислави, повернув я додому і мої пряшівські шефи мною довго не цікавилися.

Однак, після певного часу, коли їм здалося, що я вже втихомирився та призвичаївся до ″нормального″ життя,  підійшов до мене молодий, симпатичний хлопина, сказав про себе, що він студент-заочник „нашої” української кафедри – трохи розказував про членів кафедри, трохи про свою дипломну роботу – і почав натякати на те, що наперекір всьому, що сталося, „вони” були б раді, коли б я допомагав їм в розумінні певних справ, з якими їм доводиться зустрічатися у зв’язку з активізацією діяльності західної української еміграції. Я – на перший раз – повторив перед ним свою давнішу заяву, що я, як громадянин Чехословаччини, не потребую бути в контактах з ними. „Якщо біля мене чи довкола мене буде діятися щось небезпечного для країни, я знайду спосіб, як поінформувати державні органи про небезпеку.” З такою відповіддю він відійшов від мене, проте, пізніше, він заходив до мене знову і повторював свою пропозицію. Тоді я сформулював перед ним свою відповідь  точніше та більш категорично: „Добре! Я не проти допомагати державним органам при викриванні антидержавної діяльності, якщо про таку я дізнаюся в своєму оточенні чи допомагати їм в їхній роботі, проте при цих трьох умовах: По-перше, повторити судовий процес і винести вирок, що я жодної ворожої діяльності ні по відношенню до Союзу, ні по відношенню до нашої держави не проводив. Це не мусить бути якийсь галасливий процес, проте такий вирок офіційного суду я хочу мати. По-друге, відшкодувати мене за дотеперішні кривди та збитки на зарплаті. (За 20 років я втратив на зарплаті, яку я вже мав перед тим, пів мільйона крон – тодішніх!) По-третє – повернути мене на попередню роботу, або дати мені іншу пристойну працю. При таких умовах я – як повноправний громадянин – не проти допомагати державі виконувати її завдання.”

Симпатичний молодий „захисник соціалістичної батьківщини” відходив поінформувати своїх шефів, проте ще кілька разів повертав. (Пригадую, одна така зустріч за бажанням ″органа″ відбулася в мене на дачі. Можливо, що саме тоді тут було залишено якусь блощицю. А інша – в Кошицях на Пушкінській десять... Між іншим – в приміщенні на Пушкінській на канапі було стільки пилюки, що коли я пройшовся пальцями по плюшевій матерії канапи, то пучки пальців зостали запорошеними, ніби я шкрябонув ними по запорошеній дорозі.)

Ще й після  того була спроба навернути мене до співпраці з „ними”, бо, мовляв, „ви так багато знаєте.., так добре розумієте.., до вас заходять різні люди.., а ситуація знову ускладнюється...” Отже, видно, десь там нагорі  йшла „боротьба за мене”: комусь я був потрібним, а хтось інший вимагав мене надалі суворо карати.

Зрозуміло, час від часу я пробував влаштуватися на бодай трохи пристойну роботу. Заходив я, наприклад, за завідуючим кафедрою російської мови Кошицького технічного університету, а за його порадою – до голови партійної організації та до інших функціонерів їхнього вищого навчального закладу з тим, що хотів би в них працювати. Вільне місце на Кафедрі було, завідуючий кафедрою – мій знайомий, Іван С . – хотів мене прийняти, голова партійної організації – українець Павло Г. – теж обіцяв сказати слово „за”, однак в остаточному – мене не взяли на цю роботу. Тоді пізніше ″наші″ мені підказали, щоб я подав заяву на подібне місце викладача російської мови на Пряшівське відділення кошицького технологічного факультету. Заяву я подав, процедура мого прийняття на цю роботу  пройшла порівняльно легко, я почав дуже старанно готуватися до занять, навіть результати дуже скоро появилися: протягом семестру я підготував студентів до змагань зі знання російської мови та з декламації російської поезії, окремі з них навіть перемогли у своїх категоріях.., та обізвався принциповий супер-комуніст професор Іван Байцура, який переконав професора Буду, декана цього факультету, щоб той звільнив мене з роботи як людину виразно антирадянську. Отже, після півроку мене звільнили з роботи, а тоді, ті з доброзичливців, які допомагали мені, розповіли мені про все – про Байцуру і про декана – і сказали, що тепер вони вже не можуть мені допомогти...

 

Примітка десята

 

Після бою – легко бути генералом...

Тому трапляється, що після бою ″дехто” прискакує і починає твердити, що й він був активним учасником того бою та має в ньому такі й такі заслуги.

Зрозуміло, я ніколи не заявляв і не твердив, що саме я був чимось чи кимось вирішальним в тому чи іншому питанні чи процесі. Моє життя, як і життя майже кожного з нас, формували існуючі суспільно-політичні, економічні, культурно-національно-релігійні та й сімейні умови й обставини, але й різні принагідні випадки. Моїм в моєму житті  була лише моя – така чи інша, мудріша чи й дурніша, тверезіша чи наївніша – позиція. Її я формував і презентував як найкраще та найактивніше вмів і знав. І в середовищі різних людей мою позицію в різний час по-різному сприймали та й оцінювали. Бувало й таке, що за що одні хвалили, інші лаяли чи й садовили в тюрму. Так воно, напевно, буває також з іншими людьми, проте я говорю про себе і відповідаю за себе та за свої вчинки.  Тому пояснюю те, що вважаю потрібним пояснити та лише натякаю на те, що не можу довести. А часто, – признаюся, –  мені навіть не хочеться копирсатися в тому мотлосі, який багато хто спричиняє своїм тлумаченням минулих справ.

І ніколи я не був сам. Інші мене вчили та і я дуже старанно вчився від інших. Завжди були старші і молодші, кращі чи гірші учителі чи й зразки. Довго ми – такі, як я – вважали себе (та й інші нас вважали) молодими, недосвідченими, та й до нас почали доростати інші, молодші, мудріші чи не зовсім, чесніші чи й не зовсім.

І кожен має право на своє життя, на свої позиції, тільки, хотілося б, щоб „дехто” не робив з себе додатково мудрішим, активнішим чи  й прямо героєм, ніж він був тоді, в тих складних та й диких умовах...

Бачите, і я ще не відкриваю всього і не говорю про все, бо не на все є в мене  аргументи, а без них не варто щось твердити чи пускатися на виправлення неточностей чи й просто спекуляцій.. Зокрема велика шкода, що помер (та ще й ніби загадково – чому ті, що таке твердять, на заявили про це лікарям чи належним „органам”?) Петро Гроцький, який, як активний та добре засекречений учасник цього руху, багато знав про ці справи та міг багато чого прояснити! Боюся, що після його смерті певні речі вже ніхто ніколи не засвідчить.

 

 

 

 

 

 

То ж кого не можна обійти?

 

Є люди та події, яких в моїй розповіді про себе та про мою  співпрацю з „органами” не можна оминути.

 

Про Миколу Мушинку

 

З Миколою Мушинкою доля звела мене вже у 1967 році, коли, як відомо, я став головою а він секретарем Підготовчого комітету по заснуванню Міжнародної асоціації україністів. Символічним можна вважати й те, що на Конгрес славістів у Прагу, де та міжнародна асоціація мала виникнути, ми їхали в машинах американського та німецького професорів україністики: до Жіліни – я в машині американського професора Івана Фізера, а Микола – в машині німецького професора Олекси Горбача, а від Жіліни ми помінялися місцями. Отже, може ми є вихованцями добрих ″буржуазних″ професорів.

З того часу Микола швидко зростав і мужнів і скоро став відомим (та й видатним) представником чехословацької україністики та й, поступово, активним учасником руху, про який ведемо мову. Однак в діяльності шістдесятих років (за що судили й карали нашу групу), він якоїсь активної участі ще не брав, принаймні, я не знаю про таку його діяльність. Тому тоді йому обійшлося без суду.

Проте в плані моєї розповіді про „співпрацю” та „доноси” я не можу не пригадати випадок, коли Микола одної осені святкував закінчення сезону пастуха корів, а я заїхав до нього на хатку, бо, згідно попередньої домовленості, він мав показати мені кілька подібних сільських сипанців (приміщення для зерна), який він купив, перевіз та збудував на іншому місці для себе.

Збігом обставин ця зустріч – нормальна гостина, організована з ініціативи пастуха корів Миколи сільськогосподарською артіллю з нагоди закінчення сезону, при участі  комуністів, функціонерів села й району, членів родини та друзів Миколи – виявилася, в оцінці партійних та й інших „органів” секретною, нелегальною зустріччю виключених членів партії і для декотрих її учасників мала важливі наслідки. Я не вникав і на вникаю у суть чи історію тої „справи”, мене вона не торкнулася, бо я вже й так був виключеним з усього суспільного чи іншого життя. Однак може варто сказати, що я, який співпрацював з „органами”, не мав найменшого відношення до тої справи, окрім того, що – збігом обставин – був її учасником, поїв ґуляшу і може випив пару капель чогось – не більше, бо я був машиною. Ніхто від мене нічого в тій справі не хотів, а сам я теж ніде й нічого не доносив.

За якийсь час після цієї події до мене підійшов працівник бардіївського райкому партії з листом від першого секретаря пряшівського райкому партії Михайла Шпака до першого секретаря бардіївського першого секретаря, в якому пряшівський шеф району просить бардіївського свого колегу звільнити з посади пастуха артільних корів Миколу Мушинку. Цього листа той працівник апарату дістав для вирішення справи і як мій знайомий приїхав поінформувати мене про суть справи. Я поінформував про це Миколу Мушинку і, здається, після цього Микола написав листа, що зрікається своєї посади пастуха. Таким чином бардіївський шеф партії не встиг звільнити пастуха Миколу з його посади, бо з неї кількома днями раніше звільнився сам  Микола за власним бажанням.

Потім довго доля Миколи йшла його шляхом, моя – моїм, хоч і не без принагідних чи нормальних контактів, аж допоки, значно пізніше, одна важлива пригода в житті Миколи, його заслугою, прямо і то досить серйозно не доторкнулася також мене.

І знову – не вникаю у суть справи, бо по-справжньому її не знаю – і то справа Миколи коли і як (і чи) він її однозначно витлумачить, а я розповім лише про ту  її частину, яка відноситься до мене та до моєї „співпраці”.

Отже:

Я знав, що Микола в Києві.

Одного вечора дзвонить дружина Миколи до моєї дружини; – вони знайомі, проте ніколи особливо не товаришували і не дзвонили собі – та пропонує їй вийти на зустріч на вулицю. Після певного здивування ми порозуміли, що то Микола хоче зустрітися зі мною, а пропозиція пані Магди –  то лише такий конспіраторський крок.

Я вийшов на зустріч, Микола вийшов теж і почав розповідати про те, що з ним сталося: Мовляв, його затримали на кордоні, забрали в нього масу матеріалів, які він мав з собою, потім його три дні тримали в готелі в Ужгороді, де він протягом ночі палив в умивальнику дальші папери, аж той умивальник потріскав... і таке інше розповідав. Мене торкалася та справа тільки тим краєчком, що на „допиті” він „зрадив”, ніби надіслав до мене одного листа, але, – а те я маю знати, –  він сказав їм, що того листа я спалив. Отже, коли тебе покличуть, ти не заперечуй, бо я їм сказав, що ти того листа спалив...

Правду кажучи, мене це „трохи” здивувало: Звідки ти можеш знати, що я того листа спалив? – питаю в нього. А він відповідає, що свідомий неясності, але головне, щоб я знав, щó вже вони знають, щоб я до цього признався і щоб я не заплутався в ту справу ще більше.

Ми розішлись. На другий день мене справді покликали, повезли до начальства у Кошиці, і почали:

              – А де Микола Мушинка?

        А я, трохи здивувавшись, кажу:

        – В Києві.

              – Ні, він вже повернув...

              – Якщо ви кажете.., і знаєте.., то чого питаєте?

        Тоді вони почали переказувати всю ту справу, про яку розповідав мені Микола, – щоправда, в окремих частинах трохи інакше – аж, нарешті, запитали мене:

        –  А до вас він з Києва не писав?

        Я ніби почав думати, а тоді кажу:

        – Ні, до мене він не писав.

        – Жодного разу? – питають з притиском. 

        Я знову ніби призадумався, а тоді кажу:

– О, пробачте, одного разу таки писав. А знаєте, чому я спочатку не пам’ятав, а тепер пригадав? Бо того листа я отримав з Будапешту.

–       Чому з Будапешту?

–  Того я не знаю. Може хтось мав кинути листа на пошту в Києві та забув, може з іншої причини – не знаю.

         –  А про що йшлося в тому листі?

–       Нічого особливого, самі поточні справи, інформації про життя в Києві...               

–   А коли в тому листі не було нічого особливого, то чому ви того листа спалили?

–       Я? Спалив?  А це вам хто казав?

–       Та Микола казав...

–       Нічого подібного! – продовжую. – А знаєте чому я того листа не спалив? Бо мій син збирає поштові марки. Марок з України в нас досить, а от марок з Угорщини ми  майже не маємо, тому той конверт був для нас цікавим. Не вірите? Подзвоніть моїй дружині, дайте мені трубку, я їй скажу, де вона того листа знайде – в правій верхній шухляді в моєму столику.., а тоді пошліть туди свого товариша і дружина йому передасть того листа.

         Ситуація раптом змінилася. Після певної мовчанки, вони продовжували:

– Бачите, з вами можна говорити.., ви з нами щирий, кажете правду, а от Микола не такий. Він викручується.., він тут таке наговорив...

Я мовчу і трохи ніби дивуюся, навіть піднімаю плечі. Тоді вони продовжують:

– Ви б могли зайти до нього і дізнатися від нього відповіді на такі питання – і висипали переді мною десь чотири чи п’ять запитань.

Я ніби подумав трохи та й кажу:

– Добре. Я можу зайти. Однак, коли все те, про що ви тут говорите, є правдою, то не знаю, чи Микола захоче зі мною говорити на такі теми. Може він ще переляканий, а може не схоче мене затягувати у такі справи...

               – Та ви все-таки спробуйте.

               – Я спробую...

Щоб не розтягувати, скажу, що моя дружина подзвонила до пані Магди, ми з Миколою знову зустрілися, і я все висипав перед ним, як з решета, та й кажу йому:

         – Роби, як хочеш! Або повтори переді мною ті самі відповіді, які ти дав їм, або   скажи мені інше, або не кажи нічого.., тоді я скажу, що ти ще страшенно переляканий і не хотів зі мною говорити на жодні такі теми.

        Микола відповів, ми розійшлись... та зразу на ранок „вони” дзвонять до мене. Тоді я вже набрався трохи сміливості (чи нахабства? Я був переконаний, що вони нас не підслуховували) і кажу їм:

– О, та я ще не встиг.., не знаю відповідей... Як на мене, то було б занадто швидко та підозріло... Але, якщо це таке актуальне та важливе, тоді я сьогодні зайду.., а ви завтра подзвоніть.

Так і сталося. Вони подзвонили, заїхали за мною і повезли знову у Кошиці. Я переказав, що мені сказав Микола, вони ще випитували про різні речі – (інколи вони це робили, питали про різні речі, щоб закрити те головне, що їх в даному разі цікавило) і на цьому моя доля і моя участь в тій широковідомій справі закінчилася, хоч різні версії про неї до сьогодні не стихають. (Мені самому теж не все зрозуміле довкола неї. Наприклад: Микола ніби знав, що вже з Києва в купе з ним їхав агент, який у Львові, подібно, як і Микола,  перервав дорогу, а тоді далі їхав з ним аж до кордону... Тим не менше Микола не зробив з цього належних висновків... „Органи” забрали в нього недозволені матеріали і на цій підставі його затримали, поки з Праги не приїхав представник „соціалістичної” Чехословаччини... Одночасно ті „органи” (та ще радянські!) були такі дурні, що багато матеріалів залишили йому; він їх в ночі палив..,  умивальник спочатку від полум’я пожовтів, а потім – аж потріскав..! Та й таке неясне: Йшлося про трьохденне затримання в готелі чи про арешт? (як про це інколи пише й розказує Микола).

Цю справу з Миколою скоро перекрили мої проблеми і я вже не встигав стежити за проблемами Миколи.

В житті Миколи було багато інших кроків, які могли цікавити ШТБ, проте не пригадую, щоб „вони” цікавилися ними посередництвом мене.

 

Михайло Кудзей ... в моєму житті

 

Для сформування Михайла Кудзея як людини досить багато зробив мій тесть Олександр Любимов, який, як професор гуменської гімназії, був викладачем на т. зв. Партизанських курсах в 1947 році в Гуменному, на яких навчалися найздібніші чи найбільш заслужені партизани та інші учасники руху опору часів Другої світової війни. Любимов вважав Кудзея здібним та характерним хлопцем і за те його в їхній родині шанували й поважали. Здається, що й Кудзей високо поважав активного культурно-освітнього працівника на Лабірщині і, може й тому, Кудзей і проти мене довго ніде не виступав. (Принаймні я не натрапив на якісь факти, які б свідчили про погане ставлення Кудзея до мене.)

Однак в часі, коли Кудзей був першим секретарем райкому КПС у Свиднику (а Свидник – прикордонний район з Польщею) на словацько-польському кордоні у Вишньому Комарнику було затримано польського громадянина (української національності) – секретаря УСКТ з Кошаліна Степана Уринюка, який був на відвідинах в Чехословаччині в рамках т. зв. малого прикордонного руху. Він залишив свою машину у знайомих в селі Фіяш, а сам автобусом приїхав у Пряшів, де відвідав КСУТ, Радіо, редакції, а я зустрів його на виставі в Українському Народному театрі. Оскільки я його добре знав, бо кілька років тому підчас мого турне по Західній Польщі я жив у нього і він дуже старанно опікувався мною, я його запросив до себе на вечерю. Саме в того пана  контрольні органи на кордоні знайшли десь десяток книжок та газету „Нове життя”, на якій поштарською рукою було написано Juraj Bača, MČ 27 (Юрій Бача. Марка Чулена 27) – моя адреса, за якою поштарка знала кому кинути у скриньку цю газету. Саме з того факту безпека зробила висновок, що всі книги та журнали, які вона затримала, були від мене, а оскільки між затриманими книжками були й книги з Заходу, то всі книги почали вважати забороненими і тому завели проти мене справу.  

А секретаркою в Михайла Кудзея була тоді дівчина з Белейовець – Сополига – яка закінчила Середню торговельну школу у Пряшеві, де директором школи працював інженер Михайло Бача – мій троюрідний брат. І от, коли одного разу секретар Кудзей дзвонив у Кошиці, а його секретарка почула прізвище Бача, вона подумала, що йдеться про її колишнього директора і почала слухати. Коли однак почула, що книжки були  від „професора” Юрія Бачі, вона вже не слухала так уважно, однак вдома вона таки розповіла батькові про пригоду на роботі. А оскільки її батько добре знав мого няня, а через нього і мене, то він дав мені знати про цю справу. Тому, коли до мене підійшли і почали розслідувати цю справу, я вже трохи був у курсі і  весь час твердив, що я  жодних заборонених книг тому „полякові” не давав. Та „орган” наполягав і твердив, що саме я дав поляку багато заборонених книжок, виданих на Заході. Тоді я почав вимагати, що коли ті книги затримані, то я хочу їх бачити – всі!

Спочатку мій „орган” не погоджувався на це, а пізніше приніс список отих десь десяти книжок та преси. І виявилося, що в списку були ″Науковий збірник Пряшівського філософського факультету″ (т. зв. ″Шевченківський збірник″), в якому була стаття Івана Дзюби про Шевченка та Петефі, „Народний календар”,  „Дукля”,  згадуване „Нове життя”, ще якісь книги та... – а це було ніби ядром справи – якась брошура про українців Німеччини німецькою мовою та невеличка вісім сторінкова брошура про Михайла Грушевського, українською мовою. (Михайло Грушевський в науці та політиці – щось таке.)

Тоді я нарочито засміявся та й кажу: „Науковий збірник – легальне видання Університету! Якщо у вас є претензії до нього – то зверніться до видавця. „Народний календар”, „Дукля”, „Нове життя” – то все легальні видання, дозволені органом контролю за пресою. Німецької мови я не знаю і не знаю від кого той пан міг мати ту книгу. А книжечка про Грушевського – то може від мене, може й ні, не знаю, я йому такої книги не давав, а коли я готував йому вечерю (моєї дружини в той вечір не було вдома) то може він взяв ту книжку переглянути та й не повернув...” Я знав, що всі затримані книжки були від мене, проте вони цього не могли довести.

– Але ж усі ті книжки були загорнуті у вашій газеті...

– А якби у тій газеті була загорнута його брудна білизна, то й та була б від мене? – аргументував я не боячись. – Він був у різних людей, в різних установах.., а коли пакував речі перед переходом кордону, то міг всі книги, які отримав на різних місцях, запакувати у мою газету, але це ще не доказ...

Коротко кажучи – справа дріб’язкова, проте й вона ілюструє, якими несподіваними шляхами та способами можуть виникати та розв’язуватися різні справи.

 

Та Михайло Кудзей не витратився з мого життя справою з затриманими книгами на кордоні.

У жовтні 1969 року в Пряшеві проходило засідання Центрального  комітету КСУТу, на якому остаточно ломили палицю над певними людьми, в тому числі також наді мною. Найгострішим дискутантом виступив саме Кудзей і проїхався по моїй діяльності найбільш критично, не оминаючи моїх західних закордонних зв’язків. Підчас перерви я підійшов до нього й пробував натякнути йому на те, що про мої зв’язки з Заходом знає й безпека, та ж я був в Америці з їхнього дозволу і – натякаю йому – „про все, що там було, „вони”  знають”. А він, видно, знав про ставлення до мене кошицьких ″органів″, то, може й з метою допомогти мені, твердив надалі своє: „Спали усі мости на Захід” та „Спали усі мости на Захід”. А я йому: „А що, як по тих мостах можна й добрі речі перевозити” – знову натякаю йому, що ті мости я не палю з відома органів безпеки. Та він залишився при своєму розумінні справи. Мене було розкритиковано, викинено з культурного життя, до органів КСУТу було обрано людей слухняних, поміркованих, які протягом двадцяти років робили те, що робили, заслугою яких „маємо те, що маємо”.

 

Василь Біляк та мої з ним стосунки

 

Василь Біляк здавався мені з самого початку його появи на політичній сцені Словаччини дуже симпатичним хлопцем: сирота, з бідної багатодітної сім’ї з Крайньої Бистрої, який пішов здобувати ремесло аж десь на Моравію, будучи там, активно включився в антифашистську боротьбу та й сам самотужки вибився у люди та й на високі посади – все це не могло мені – хлопцеві з подібної бідної та ще багатодітнішої селянської сім’ї – не  імпонувати. Поки він працював в обкомі партії переважно у Пряшеві про нього йшли чутки як про людину скромну, працьовиту, справедливу, яка брала активну участь у рішенні багатьох складних та різноманітних питань та проблем війною знищеної Східної Словаччини. Потім його перевели у Братиславу та поступово підносили на вищі посади. Тоді я вже не мав безпосередніх інформацій про його  діяльність на тих посадах, ні про зміни в його поведінці чи характері, проте про нього довго, зокрема на Сході країни, переважали погляди як про людину свою, вихідця з народу, зі здоровим селянським розумом тощо.

Здається я вже десь згадував про те, як хотів допомогти та й допоміг мені товариш Біляк десь у 1962 році, коли я на обласній нараді культурно-освітніх працівників Східнословацького краю розкритикував секретаря обкому КПС товариша Мілана Разуса, за що мені, на думку багатьох – тоді і Василя Біляка, секретаря ЦК КПС, який був присутнім на цій нараді як глава делегації ЦК партії, – загрожувало найсуворіше покарання. Саме тоді Василь Біляк запропонував мені перебратися у Братиславу, ″бо тут Вас з’їдять″ та шукав мені відповідне місце в системі Словацької академії наук. Однак після його оцінки виступу Разуса на згадуваній нараді, Разус не посмів помститися мені і до мого переїзду у Братиславу не дійшло, бо не було для мене в Пряшеві аж так небезпечно, як первісно здалося.

Та ще одного разу доля звела мене з тою людиною.

Здається у 1964 році в Братиславі проходив чемпіонат Європи з фігурного катання на льоду. Тоді мені мій брат Іван, студент у Братиславі, замовив кімнатку в студентському гуртожитку і я з дружиною приїхав на це змагання. Протягом дня нам нічого було робити, бо тільки щовечора ми ходили дивитися змагання, тоді в один день прийняв мене секретар ЦК КПС Василь Біляк в себе на роботі і проговорив зі мною майже ціле дообіддя.

До сьогодні в мене існує переконання, що тоді йому у Братиславі було не легко, довкола нього не було людей, з якими він міг би відверто поговорити та на підтримку чи допомогу яких він міг би розраховувати. Партія йому довіряла, певні сили в партії його  обрали до тої функції, проте довкола нього було набагато більше людей, які, ніжно кажучи, не долюблювали його, якщо не бажали собі його повного провалу на цій чи подібних посадах. Тому – в цьому я до сьогодні переконаний, що він використав зустріч зі мною як нагоду виговоритися, вискаржитися, бо інших подібних можливостей – таких щирих слухачів – він, видно, не мав. І саме тоді він розказував мені речі про себе, які може нікому іншому він ніколи не розказував. Наприклад, пригадую точно. ″...А на кого я можу спертися? ... хто стоїть за мною? ... селяни? ... робітничій клас? ... чи, може інтелігенція? В кращому разі, як мене хтось потребує, то приїде з банкою меду чи мішком сушених грибів: Василю Михайловичу, Василю Михайловичу..! А іншим разом.., як мені щось треба.., тоді хто...?″ Саме тоді він скаржився переді мною на голову СНР, для якого ″один клозет на Ораві має більше значення ніж правоміч всієї Словацької Національної Ради!″ Але й тоді він вірив у зміни і сподівався. Він тримав переді мною в руках велику товсту червону папку матеріалів, зв’язаних у книгу, і казав: ″Ось матеріали для тринадцятого з’їзду партії! Коли все це з’їзд партії ухвалить, тоді почнеться в нас нова республіка! Тоді все піде по-новому!

Та, як відомо, нічого з того з’їзд партії не ухвалив. Приїхав перший секретар ЦК КПЧ та Президент ЧССР Антонін Новотний на Словаччину, в Матиці Словацькій в Мартині стався скандал з-за якогось недотепного йому подарунку зі словацької сторони – і весь з’їзд, який мав піти по зовсім новій лінії, пішов повністю по зовсім старій лінії і нічого не змінилося на краще, як цього сподівався секретар ЦК КПС Василь Біляк, а з ним також значна частина населення країни.

Оця моя зустріч з ″товаришем″ Біляком ″ретроспективно″ освітила мені багато чого з діяльності секретаря ЦК КПС (чи Міністра шкільництва, бо й на такій посаді товариш Біляк працював). Саме тоді розповів мені секретар і про таку пригоду:

Коли його назначили Міністром шкільництва, а художники-маляри планували відкрити Загальнословацьку виставку художніх картин, то прийшла до нього делегація художників з такою проблемою: ″Товаришу міністер, порадьте нам! Оцю картину нам виставити на виставці чи не виставити, бо ми,  маляри, не можемо дійти згоди.″ На картині було зображено корову на артільному дворі в досить натуральній подобі при виконанні своєї коров’ячої потреби.″ І – каже секретар – думали заскочити мене, застати безпорадним. Тоді я ухилився від прямої відповіді і кажу їм: ″А ви виставте і побачите, що вам на цю вашу художню роботу скажуть відвідувачі вашої виставки, чи похвалять вас або висміють! Ось і так вони часто провокують мене і хочуть зловити на якійсь моїй не фаховій думці чи пораді.″

Багато чого я дізнався від секретаря ЦК партії в той день.

І коли я пізніше почув, як він в Кошицях на наші домагання допомагати українським школам та на наші скарги про ліквідацію таких шкіл заявляє – ″А хіба словацькі школи не соціалістичні?!″ – я зрозумів, що й він не може говорити як хоче і сказати що хоче, – бо хто за ним..? ... на кого він може спертися?

Ось так поступово людяний працівник Василь Біляк, колишній хлопчина-сирота з бідної селянської родини ставав поступово все більше партійним функціонером, слугою та й рупором партії, яка нікому й ніколи не пробачала вільних своїх власних думок, якщо вони хоч трохи відхилялися від непомильних партійних постанов, – ні рядовому, ні навіть секретареві ЦК. (Пригадаймо долю Петра Шелеста  – першого секретаря ЦК КП України з його книгою ‘Наша радянська Україна″)

Зрозуміло, я не погоджувався з його позицією в цьому та й в багатьох інших питаннях, проте я хоч трохи розумів ту позицію. І в дусі картав партію за зміну чутливої людини на догматичного функціонера, яким товариш Василь Біляк під кінець свого політичного життя, своєї політичної кар’єри та політичної смерті ставав.

Часто мені хотілося написати про розвиток долі цієї людини-функціонера, та я не мав можливостей здійснити такий свій задум, хоч такий ″розвиток″ життя одного керівного політичного діяча міг бути цікавим для багатьох.

Повноти ради ще мушу згадати, що ще два рази я пробував дістатися до близькості Біляка. Раз – у 1971 році, коли я дав на папір весь біль тодішнього мого життя і ″Моє розуміння справи″ я надіслав саме ЦК КПЧ, саме на руки секретаря ЦК КПЧ Біляка. Тоді помічник секретаря Михайло Штефаняк з висоти своєї посади ″помічника″, відповів мені, що потрібно було ″тоді″ слухатися товариша Біляка, а не ″тепер″ скаржитися. (Це той же Штефаняк, який на пропозицію української редакції стати членом ″Клубу ДРУЖБА″ писав у редакцію: Можете післати мені ваші книжки ″только не такие, какие пишет Бача...″ Це той же Штефаняк, який прилетів з Праги у Попрад, тут йому вистроїли колону міліцейських автомашин, в супроводі яких під безперервне їх ревіння селянський ″синок″ Михайло йшов у рідне село на відвідини своїх няня й мами... (І ще ремінісценція, викликана цією пригодою: Коли я пізніше в колективі наших українських діячів розповідав про цю ″урочисту″ дорогу Штефаняка до свого села, один з присутніх вигукнув: ″От, зажити раз за життя таку славу – і можна вмерти!″ І ще – порівняння зі мною: Подібно, майже тими словами, реагував я на початку 60-х років після того, як молодий Євтушенко в’їхав на коневі в переповнений стадіон московських Лужників, де на зустріч з ним прибуло біля чи понад дванадцять тисяч вболівальників: ″Зібрати раз у житті таку кількість шанувальників, мати можливість – раз у житті! – вплинути на таку кількість людей – і можна спокійно вмерти!″)

І вдруге я спробував дібратися до товариша Біляка.

Було це на початку 80-х років, коли я використовував кожну й ту найменшу можливість дістати якусь пристойну працю та включитися в культурно-освітнє життя українців Чехословаччини. Тоді, вертаючи з лікування в Мар’янських Лазнях, я підійшов до будинку ЦК і з прохідної дзвонив до секретаря ЦК. Обізвався тоді вже інший помічник – Іван Шкурла, який сказав, що він дуже зайнятий.., щоб я подзвонив біля обіду. Ще й біля обіду помічник був дуже зайнятий, бо готував якісь занадто важливі документи, і порадив подзвонити перед четвертою годиною. А тоді – перед четвертою – порадив зайти у ресторан Слов’янській Дім, куди він ″обов’язково″ зайде після шостої години. Правду кажучи, я вже ні повірив словам помічника, однак, оскільки поїзд з Праги на Схід відходив пізно у вечері, я таки зайшов в ресторан повечеряти. Помічник Іван Шкурла таки прийшов, як і обіцяв. Навіть наполягав на тому, що він заплатить за мою вечерю.., та сказав мені таке: ″Товариш Біляк тя не прийме, як не приймає нікого в подібних справах. Бо як тільки б він заступився за когось, ще в той же день Пірч (Перший секретар Кошицького обкому КПЧ – Прим. Ю. Б.) дзвонив би Гусаку, що Біляк втручається йому в його справи і заважає йому проводити консолідацію. На жаль, так воно є, і тому товариш Біляк однозначно сказав мені, щоб я в подібних справах навіть не підходив до нього.″

І я знову усвідомив собі, що в машинерії партії навіть секретар ЦК  не може робити те, що вважає правильним чи що хотів би зробити, а мусить робити те, що йому ота машинерія, яку він сам будував і якої є складовою частиною, накаже чи дозволить.

 

Ще про пряшівську трійцю:

Михайло Шпак, Андрій Цвік та Михайло Парада

 

В часі нормалізації (1969-1989 рр.) троє названих займали в Пряшеві керівні посади. Всі троє – українці, всіх трьох я знав давніше, двох з них – Шпака й Цвіка –  я вчив російської мови на першому курсі філософського факультету, де вони починали свої університетські студії і звідки обоє після першого курсу відійшли, бо не склали екзаменів з німецької мови.

На першому етапі процесу мого виключання з життя вони ще не сиділи у своїх високих кріслах і, правду кажучи, жоден з них – наскільки мені відомо – не спричинився до мого покарання. Їхня участь у вирішенні моєї долі починається в часі, коли вони могли допомогти мені скоріше та й безболісніше повернутися до життя.

... Побачив я одного разу, зовсім принагідно, як Михайло Шпак – тоді вже перший секретар райкому партії – крокує пішки тротуаром  по Сидлиську 3. Підбіг я до нього, поздоровкався з ним, він подав мені руку, почав випитуватися мене, як поживаю; я нашвидку  кажу, що живу нормально, проте хотів би потрапити на якусь кращу роботу та хотів би брати активну участь в культурній роботі серед українців Чехословаччини. Тоді він сказав, що, за його інформаціями, роботу кочегара я вибрав собі сам, може навіть з провокаційною метою. Я відповів, що інші мене не хотіли, то я був змушений взяти любу роботу. Тоді він каже, щоб я колись зайшов до нього, –  побачимо, що можна буде для тебе зробити.

Зрозуміло, я спробував... Кілька разів я пробував, проте його вірний пес – Іван Лапутка, (теж українець!) з вічно червоним обличчям, що свідчило про його нахил до певної діяльності, жодного разу ані чути не хотів про мою зустріч з ″першим″... Даремно я натякав, що „товариш секретер казали зайти” – не допомогло!

 

До Цвіка, який працював тоді на посаді начальника таємної безпеки, я довго не добивався. Нарешті, після того, як хтось доніс на мене, що в югославському журналі я опублікував антидержавну статтю проти Чехословаччини, а в обкомі та в райкомі партії почали з цього приводу справу мого звільнення навіть з роботи в PORS-і, я зайшов до нього з журналом „Нова думка” в руці. Ми привіталися, він запропонував мені крісло, я сів і починаю розказувати, що ось в цьому журналі мені надрукували статтю про українську літературу Чехословаччини, хтось доніс на мене, що я опублікував щось антидержавне, і мене тепер за це звільняють з роботи. Правда, – кажу йому – я цю справу подав у суд, свої аргументи я наведу на суді, але мені не хочеться судитися з секретарем райкому.., бо то його вимога звільнити мене з праці...  

– А від  мене ви що хочете, товаришу доцент?

–   Ви щотижня зустрічаєтеся з товаришем Шпаком та інформуєте його про найважливіші справи в районі, то ви могли б йому сказати, що в тій статті нічого антидержавного нема – і даю йому журнал у руки. Він, професійно, розглядає останню сторінку в журналі, шукає видавничих інформацій про видавця та характер видання і  каже:

–   Та ж то нормальний легальний журнал...

–   А ви, товаришу начальник, теж думали, що то нелегальний журнал?

–   Та так нас... – він не докінчив своєї відповіді.

Начальник пообіцяв поінформувати першого секретаря Шпака, він так і зробив, а тоді „перший” покликав до себе голову партійної організації та директора нашого заводу, які, за наказом секретаря по промисловості та торгівлі, куди наш завод належав, вже давніше видали мені декрет про звільнення з праці. Директор заводу та секретар парторганізації – обоє українці – були охочі присягати на „Конституцію соціалістичної Чехословаччини”, що вони звільняють мене з роботи „не за якісь політичні причини”, але тому, що „там, де він працює, люди не хочуть вступати в партію.”

Перший секретар райкому зупинив балачки про це і, як рішення, сказав:

–   Я не бажаю собі, щоб судилися виключений член партії з секретарем райкому партії, та ще, щоб виграв той виключений...

 

Десь в другій половині 80-х років заступник міністра шкільництва доктор Володимир Черевка, колишній директор гімназії в Межилабірцях, з яким я був давно знайомим, зустрівся зі мною на ювілеї Українського народного театру,  щиро цікавився моєю справою, а тоді сказав,  щоб я зайшов до нього, коли буду в Братиславі. Десь через місяць я навмисне поїхав у Братиславу, зайшов до нього, він про все детально розпитував, а тоді вирішив (чи лише планував) звернутися в моїй справі до завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПС товариша Юрика, тоді подзвонити до першого секретаря райкому партії Михайла Шпака, а тоді подзвонити до секретаря обкому партії в моїй справі...

Коли однак Черевка подзвонив до Шпака, той сказав: ″Ми допомогли Бачові, залишили його на дотеперішній роботі, однак ми не видимо потреби міняти наше ставлення до нього в цілому і дозволяти йому друкуватися в місцевій українській пресі.″

Після цього, каже мені Черевка при наступній зустрічі, – я вже не дзвонив ні до Юрика, ні до секретаря обкому.

 

А Михайло Парада, якого я знав зі спільної праці в Чехословацькій спілці молоді з 1950-ого року, коли він працював в Обкомі ЧСМ а я був головою Обласної комісії ЧСМ по Значку Фучика,3)  працював в тому часі головою пряшівського ОНК (Райвиконкому) і як член президії райкому партії, теж брав активну участь у вирішуванні моєї долі.

 

3)  Для придбання Значка імені Юліуса Фучика потрібно було прочитати десь 15 книжок з усталеного списку ангажованої літератури і в розмові перед комісією, довести як прочитання тих книжок, так і їхнє правильне зрозуміння.

––––––––––––––––––––––––––

До Михайла Паради я кілька разів заходив, посередництвом нашого спільного „доброго” знайомого Михайла Вархоли, (в якого я протягом 1971-73 років працював водієм, складником, помічним робітником та, офіційно ″фаховим референтом торгових, технічних та сервісних служб″), кілька разів звертався до нього за допомогою в справі влаштування на роботу та в справі полегшення  моєї ситуації, проте він відбивався загальною констатацією про те, що ще потрібно почекати, що він дасть знати, як ситуація для поліпшення справи настане, а до конкретної розмови про його допомогу в моїй справі дійшло тільки в другій половині 1989 року, коли „товариш Шпак” став першим секретарем обкому партії, а „товариш Парада” – замість нього – першим секретарем райкому партії. (Між іншим, майже все, що я знав про обговорення моєї справи в райкомі партії, я знав, посередництвом  Михайла Вархоли саме від Паради).

Тоді, десь в кінці літа, після мого повернення з Мюнхена, де я підчас лекцій в Українському вільному університеті виступав також на Радіо Свобода, одного разу машина з „товаришем Парадою” стояла на перехресті, чекаючи на зелене світло семафора, а я стояв поруч на тому ж перехресті, чекаючи на таке ж зелене світло для піших. Тоді Парада помітив мене, з машини пригрозив мені пальцем та закричав у напрямі до мене: „Радіо Свобода!”

Тоді я вирішив зайти до нього ще раз.

Десь через місяць – а тоді ситуація швидко мінялася – я зайшов до нього, він прийняв мене, почав по-панібратськи розмовляти зі мною, навіть, здається, погостив погариком (щоб міг і сам випити?), і я просив від нього тільки дозволу друкуватися в місцевій пресі. Тоді він в кінці розмови сказав, що покличе до себе голову КСУТу та дасть йому вказівку на дозвіл друкуватися.

 Через кілька днів після цього голова КСУТу заявив, що він, з власної ініціативи, був у першого секретаря ОК КПС товариша Паради і випросив у нього дозвіл  друкуватися товаришам Бачі і Мушинці.

Такою була відома мені на сьогодні участь названих товаришів пряшівської трійки у вирішуванні моєї долі.

 

 

Ліричний відступ ... і трохи моралі... 

 

 Пишу й переписую, читаю й перечитую, виправляю скорочую та доповнюю – і весь час прагну, щоб кожне слово було правдивим, чесним і щирим, як я і обіцяв, бо лише таке зізнання (чи такі інформації) можуть мати ціну для вдумливого читача, рівно як і для об’єктивної картини тогочасного життя.

Стараюся нічого важливого не забути і не оминути, але й не  заходити занадто у деталі, які, хоча вже настільки не болять, як тоді боліли, все-таки згадки про них не належать до приємних. Та й самі факти та спогади про них після певного часу напевно втратять свою актуальність – тому писати про все пережите  не дуже хочеться.

Тепер вже і я, і моя невеличка родина здібні навіть посміятися над окремими пригодами тогочасного життя, проте хотілося б – заради того, щоб вже ніколи не повторилися подібні потворності в іншій подобі на іншому місці та з іншими людьми – занотувати все важливе, страшне та й неймовірне, яким було переповнене та спотворене все наше життя.

Бо:

Сьогодні багато хто не тільки дорікає попередньому режимові за його справді неймовірні кривди на мільйонах людей та над цілими народами, але й так огульно критикує все-все, що тоді в тамтешньому житті було, ніби там не було ні краплі нормального, приємного чи корисного у житті конкретних людей.

Однак мені здається, що ми занадто поверхово та однобоко критикуємо попередній режим та його справді непробачні недоліки. Найчастіше критикуємо тамтешній режим за матеріальні нестатки для нормального життя людини.

Я, однак, переконаний, що куди більших непробачних гріхів допустився попередній лад в сфері спотворення людини, як найбільшої вартості на планеті Земля.

Скільки – майже щодня – чуємо крику про те, що тоді не було бананів.., що тодішні квартири – то будки для кроликів.., що не можна було їздити за кордон.., (А сьогоднішня еліта, яка вивчала російську мову десятками років, а сьогодні не вміє сказати просте речення російською мовою, ще й похваляється своєю обмеженістю!..)

Все те було, багато чого не було, майже все було недосконалим; все те правда, правда і ще сто разів правда! Але ж тоді була така економічна ситуація, яка не дозволяла тисячам людей купувати оті банани, хоча б їх продавали за безцінь і на розі кожної вулиці (отже, не їх нестача була смертельним гріхом режиму); тоді була така ситуація, що тисячам людей не було де жити, а для таких нова квартира – ота будка для кроликів (для пана Гавла чи йому подібних багатіїв) – була тоді найвищим ідеалом, сном, мрією, отримання якої робило тисячі родин щасливими на цілі роки й десятиріччя; в тих будках родилися й виростали діти, сьогоднішнє „здорове ядро” народу, однак про провини попереднього режиму саме у вихованні тодішньої людини, зокрема у вихованні тодішнього молодого покоління, – нинішнього „здорового ядра” народу! –  ми говоримо значно менше і не спостерігаємо навіть, що нинішній стан справ і в державах, і в родинах, коли „маємо те, що маємо” – безхарактерність та безвідповідальність найвищих органів влади, кримінальність політичних та економічних структур, розвал родини й характеру людини, масове поширення злочину, аморальності й бездуховності – є безпосереднім наслідком тих катастрофічних шкод, які за весь час свого існування натворив попередній суспільно-політичний та економічний лад в багатьох країнах Європи.

І навіть не те найгірше.

Найгірше те, що сучасне суспільство не гарантоване від можливостей повторення всього того та ще в гіршій подобі на любому кусочку земної кулі!

 Зверніть увагу на сучасні війни, в яких воюють не погані режими з гіршими, але в яких вбиває, виганяє з квартири, підпалює дім брат братові, сусід сусідові, греко-католик православному... в тому самому селі, людині тої самої національності та й віри в того ж Бога і Христа..! Навіть підчас найстрашніших першої і другої світових воєн не було вигнано з квартир, зі своїх сіл і містечок, зі своїх земель стільки мільйонів людей, не було стільки бездомних і сиріт.., не вмирало стільки мільйонів людей з голоду, не воювали і не вбивали в тих війнах діти і стількох дітей!

А про це майже ніхто серйозно не говорить, нікого це по справжньому не болить, – щоправда, про все це ми чуємо майже щодня поруч з бульварними сенсаціями, на рівні інформацій про те, хто з ким виспався, розвівся чи втретє одружився, на рівні пліток про проституток, наркоманів та й про президентів та президентських кандидатів та їх „моральну” поведінку – а може саме те є найбільшим гріхом попереднього режиму, бо вихолостив він все людське з душі людини і зробив її посудиною для найрізноманітнішого бруду та найпримітивніших розваг чи насолод.

Отже, якщо я пишу, пишу й перечитую, перечитую й доповнюю та й виправляю, то це не лише заради стилістичної довершеності тексту, і, навіть коли весь час прагну, щоб все написане було правдивим, чесним і щирим, то це теж не лише заради об’єктивної картини про тогочасне життя, але й – а може й перш за все – тому, що бачу небезпеку від можливого повторення подібних, проте з ще більшими катастрофічними наслідками потворностей.

Мене – горбатого (такого, яким я є) – вже й могила не направить, проте живуть і жити будуть мільйони людей – в сотнях країн світу! – під керівництвом різних „найпрогресивніших”, „найдемократичніших” міцних цього світу, які можуть довести людство до такого стану вільного життя, в якому й каменя на камені не зістане..!

Я свідомий того, що ні я, ні мої зізнання-писання не переможуть саме отаких „справедливих” і не зупиниять їх в їхніх діях... Проте пишу, щоб натякнути вдумливому читачеві про можливу небезпеку від повторення чогось подібного.

 

Отже, ще кілька фактів, штрихів до характеристики теми й проблеми та мого до них відношення, хоч все те надоїло вже й мені, і радніше я б робив любу тяжку роботу, ніж виписував такі спогади.

 

Я вже давніше переконався в тому, що „в кожного часу є свої недоліки” –  про це знав  Микола Чернишевський вже понад сто п’ятдесят років тому.

Одним з великих недоліків попереднього режиму була практика використовувати тисячі й тисячі людей на доноси на своїх найближчих співпрацівників, товаришів, знайомих та практика заводити картки на мільйони людей і записувати туди  всякі гріхи, грішки та кожну думку, бодай трішечки відмінну від визнаної за правдиву і то все замість того, щоб вести відкриту роз’яснювальну роботу чи й прямо боротьбу проти думок чи кроків, які той режим вважав неправильними чи й недозволеними.

Коли б той режим був заснований на правді та справедливості і був справді хоч трохи демократичним (необов’язково: ″найдемократичнішим″), тоді в такій роз’яснювальній роботі чи в боротьбі „правди” з „неправдою” була б шліфувалася загальновизнана правда і була б відсіювалася від явної неправди, і мудрішали б від такої боротьби як прихильники „правильних” так і „неправильних” поглядів, думок, дій.

Однак нічого з того не було і  тому увійшло у звичку та у норму, що майже кожен доносив на кожного. Мало кого тоді дивувала практика, що з обранням чи призначенням на посаду людина неофіційно брала на себе також обов’язок попри всякі звіти інформувати кого слід про все, що діялося довкола неї. Така практика вивищувала керівників над іншими людьми, підсилювала їхню  міць  та уявний авторитет, бо вони – без відома громади – могли паплюжити не лише своїх противників, але й своїх колег, друзів та співпрацівників Така практика виховувала з людей підлабузників, якими легко було керувати. Така практика набула значного – масового! – поширення і стала складовою частиною системи управління. Отже, вчорашні керівники найрізноманітніших рангів не мали б віднікуватися від їхньої активної участі в такій практиці. Така практика була настільки поширеною та ″нормальною″, що заперечувати активну участь в ній немає смислу. І людська пам’ять, і численні жертви, і різні пригоди, і гори документів є незаперечними свідками всього того.

 

(Принагідно зазначу ще й такі факти для ілюстрації тодішньої ситуації в суспільстві:

В Пряшеві жив і працював (точніше було б сказати ″активно співпрацював″) ще один Петро Гроцький. І коли йому наспів якийсь круглий життєвий ювілей, керівництво обласної безпеки в Кошицях  вирішило поздоровити ″ювіляра″ з цієї нагоди та подякувати йому за його активну співпрацю з ними. Та сталося так, що ″вітального″ листа начальство надіслало Петру Гроцькому, та не тому ″заслуженому″, а томуі ″засудженому″!. Той ″наш″ Петро Гроцький, отримавши подяку,  спочатку дуже здивувався та скоро зрозумів у чому справа.

Та скоро сталася така нагода.

В ресторані, за погаром пива, йшла розмова ″нашого″ Петра Гроцького з його товаришем, який по секрету натякав, що до нього заходять.., в нього цікавляться різними справами.., випитують про різних осіб, навіть про нього, ″нашого″ Петра. Тоді ″наш″ Петро заохотив свого співбесідника до відвертої розмови, мовляв, зо мною можеш говорити відверто, бо я теж співпрацюю з ″нашими″ – і тут же показує лист-подяку за активну співпрацю. Співбесідник спочатку дуже здивувався, не хотів  повірити, – та ж в нього випитували також про того самого Петра, та Петро заспокоїв здивованого друга, мовляв – то вони таким способом перевіряють надійність своїх співпрацівників. Тоді  співбесідник заспокоївся і розповів Петрові про свою співпрацю з органами безпеки та назвав кількох дальших осіб – їхніх спільних знайомих, які, мовляв,  також співпрацюють.

Отже, можна узагальнити: Після ″секретної″ співпраці органів зі своїми співпрацівниками, поступово така співпраця значно поширилася, стала майже нормою для багатьох функціонерів, тому – поступово – багато людей знало про багатьох співпрацівників. (Знав я про результати поїздки обласного прокурора Симка у Київ у справі судового процесу, від окремих львів’ян я знав про мою оцінку органими КДБ у Львові, від Василя Пагирі з Мукачева – про пропозицію закарпатських ″органів″ відвідати мене на Святі у Свиднику, від Марчишина з Братіслави – про його переклади моїх статей для органів ЦК КПС,  від братиславських ″доброзичливців″ – про ″заслуги″ Байцури у моєму звільненні з посади викладача російської мови, від Паради й Вархоли – про обговорення моїх справ в Президії ОК КПС у Пряшеві, – і так далі, і тому подібно.

Я сам інколи навмисне казав вголос комусь з моїх знайомих: ″Не розказуй мені про це! Не буду знати  – не визраджу!″ Отже, з таких та подібних натяків про мою ″співпрацю″ знали (чи бодай додумувалися) Йосиф Сірка, Йосиф Шелепець Ярослав Шуркала, Левко Довгович, мій брат Іван, прямо від ″органів″ – згадуваний Андрюша Шлепецький, Василь Субота, Петро Бунганич та немало інших.)

 

Скоріше треба було б повести розмову про те, хто з  системи співпрацівників (чи лише інформаторів), але й когорти працівників необмеженої служби безпеки як використовував те чи інше своє положення і як поводив себе на тій посаді: обмежувався лише пасивним виконуванням свого надлімітного обов’язку і нікому не шкодив, або виявляв власну ініціативу і виробляв ворогів зі своїх підлеглих, співпрацівників або й друзів чи приятелів?

В такому підході до наведеної проблеми все стало б на свої місця: Працівники служби безпеки були б визнані працівниками держави і якщо вони не проявляли великої власної ініціативи і не виробляли ворогів, щоб заробити зірочку на погони чи нагороду від начальства (або й отримати квартиру після засудження „ворога народу”) і могли б тихенько доживати віку. А донощиків усіх типів та рангів потрібно було б поділити на дві категорії: одні, подібно до мене,  могли б заявити, як і я заявив у 1990 році і до сьогодні стою на тому: „Нехай зголоситься кожен, кому в результаті моїх доносів дали хоч  по морді чи відняли премії, кого понизили в зарплаті, або, не дай біг, зняли з роботи – тоді я кожного такого матеріально і морально відшкодую...” А інші, саме оті інші – понад ініціативні! –  зостали б сміттям в суспільстві, яке потрібно було б вимітати з усією рішучістю, щоб суспільство чим скоріше очистилося від тої напасті та нечисті та почало розвиватися на основі людської моралі, яка, ота мораль наперекір не одній зіпсованості, все-таки має неабиякий позитивний набуток.

А так, – допоки ми не проведемо такого вододілу в суспільстві, будемо взаємно каламутити воду одні одним, змішуючи невинних з ініціативними, жертви з їхніми винуватцями, взаємно вигадувати та кидати на себе справедливі та й несправедливі звинувачення та вигадки (часто може навіть під керівництвом отої всесильної невидимої руки залишків тих самих таємних служб, які як тоді верховодили, так ще й сьогодні верховодять – ″чекісти″ ж – відомо – ніколи не відходять на пенсію!)  – і кінця краю тому взаємному забрудненню всього суспільства ще довго не настане. Допоки не проведемо такого вододілу, до того часу не можна буде розпочати очищати суспільство та започаткувати його розвиток на основі отої людської моралі, яка – наперекір недолікам та провинам, все-таки єдина може стати початком позитивного розвитку не на базі долара чи євро, а на базі людської гідності...

 

 

І,  нарешті: Як я доносив... на самого себе?

 

Після виходу з тюрми мені незвичайно важко було знайти будь-яку роботу. Ані нічним сторожем, ні складником-комірником, ні звичайним робітником чи кимсь іншим рядовим – ніде.., ніхто.., ніяк  не вдавалося.

Нарешті мій знайомий зі школи, інженер Михайло Мурин, директор PORS-u – фірми, яка на комп’ютерах проводила оптову бухгалтерію торговельних організацій Східної Словаччини – змилосердився наді мною і признався, що в нього є одне вільне робоче місце, проте то таке місце, яке йому соромно було мені запропонувати. На моє домагання він те місце – ту професію – назвав: помічник кочегара!

Я зрадів: Беру! Беру! Буду завозити вугілля, вивозити злак, буду підмітати підвальні простори, закриюся в підземеллі і  не буду виходити до людей в заводі – беру!

   Директор був здивованим:

– То аж так з тобою зле, що ти годишся взяти таку роботу?

– Беру! – відповідаю, – і ми домовляємось, що від першого дня наступного місяця я поступаю до нього на роботу.

За кілька днів до нового місяця директор подзвонив, що йому призначили автомашину, отже – йому потрібен водій, отже – він міняє мою професію помічного кочегара на водія машини – і я опиняюся на новій роботі – водієм радянської автомашини – Жигулі 2.

Нелегким було моє життя на тому заводі. Наперекір тому, що директор та й інші працівники заводу до мене поставилися нормально, допомагали, навіть щиро співчували моїй долі, в керівництві заводу переважали партійні люди, в яких переважали партійні погляди, і саме ті „люди” подбали про те, щоб я кожного дня відчував хто на тому заводі паном і на якій я позиції в тому заводі.

Та все-таки я – власним старанням та й збігом обставин – вибрався на два поверхи вище і – з бідою на половину – опанував посаду організатора – диспетчера  праці на комп’ютерах.

І саме на цій посаді, якщо комп’ютери не підводили, в мене було достаток вільного часу на читання фахової літератури, тобто на навчання, на вдосконалення, навіть на яку-таку творчу діяльність (зокрема на нічних змінах я міг і читати, і писати. Доказом можуть служити записи на перфокартах, яких, використаних з одного боку, було на заводі десятки тисяч. І саме вони є доказом, що я тоді записував окремі свої думки, а не писав їх додатково, заднім числом, як дехто переконував моїх „радянських” друзів ще не так давно).

Саме на тій посаді я познайомився з численною групою інженерів від комп’ютерів, яким, допоки комп’ютери справно працювали, теж не було роботи.

І тому ми часто й довго говорили між собою, дискутували чи й критично обговорювали різні справи.

Серед тих інженерів був симпатичний, інтелігентний інженер (українського походження), нежонатий, з багатої родини, з яким було особливо приємно поговорити. Кругозір в нього був помітно ширший від його колег, він не був схильним до вульгарностей, отже, коли після певного часу він став уникати розмов зі мною, я це спостеріг і принагідно запитав його:

–       Саша, що сталося?

–       А чому? А чого?

–       Ти ж уникаєш зустрічей зі мною, не підходиш, як раніше, не заговориш...

Він  оглянувся по сторонах та й майже шепче мені:

–       Хочуть, щоб я на вас доносив...

А я, не довго думаючи, кажу йому:

– Та доноси!

А тоді він мені:

– А що буду доносити, коли ви нічого поганого не робите?

–  То доноси, що я нічого поганого не роблю.

–  Але за такі доноси мене у Фінляндію не пустять... 

 

Тут слід подати одне пояснення:

Сестра інженера Олександра Штилихи – бо то про нього мова – була замужем в Каїрі, куди її брат торік їздив у відпустку. І чи то з незнання правил, чи нароком, чи так вийшло, але він два рази порушив правила. Раз – він мав повернутися трасою, якою добирався туди: Кошиці – Чоп – Одеса – Каїр, а він  повернувся через Італію – Швейцарію – Австрію. І вдруге – він мав повернути за певну кількість днів, рахуючи з часу переїзду кордону до переїзду кордону. А він всю визначену кількість днів провів у Каїрі, а час затрачений на дорогу не рахував до часу на відпустку. Отже, коли він не з’явився в Пряшеві після визначеного йому строку, його почали вважати емігрантом, а коли він через кілька днів таки повернувся, його почали допитувати; він був змушений пояснювати, коротко кажучи, в нього з тої причини виникли певні проблеми.

 І тому, коли він наступного року подав заяву на екскурсію в Ленінград, звідки можна було легально поїхати на один день у Фінляндію, йому відмовляли у видачі візи на таку екскурсію і почали вимагати від нього, щоб він на мене доносив...

 

Тоді я йому  – без роздумування – кажу:

         – Так будемо вигадувати і доносити: На одній зустрічі з ними скажеш, що я люблю заходити на роботу до виключеного члена партії Миколи Мушинки, який працює кочегаром, і хтозна, які ми там ведемо розмови і що ми там робимо. При наступній зустрічі скажеш, що коли  я виходжу на роботу на післяобідню зміну, то виходжу з дому набагато раніше, заходжу до такого ж виключеного члена партії, до доктора Йосифа Шелепця, який працює в Словацькій книзі, і – знову – хтозна, які там ведемо розмови. Іншим разом скажеш, що я люблю, коли довкола мене збираються люди... – але тут же я сам налякався такої думки, бо усвідомив собі, що це може бути небезпечною заявою про мою „діяльність”, тому зразу додаю: „але, як тільки йому (тобто, мені) почнуть задавати політичні чи якісь інші каверзні питання, він (тобто, я) заявляє: товариші, пробачте, але мене було виключено з партії за мої неправильні погляди, то прошу з подібними питаннями звертатися до інших товаришів... Та й таке інше будемо вигадувати.

І ми почали вигадувати...

І доносити...

І інженера Олександра Штилиху пустили в Ленінград, звідти його пустили у Фінляндію, звідки він не повернув, переїхав у Канаду, де він до сьогодні живе й поживає, добра набуває..!

 

 

І на закінчення

 

Я не розраховую на те, що мою співпрацю з органами служби безпеки протягом десь 35 років зарахують – люди чи історія – до кращих сторінок мого життя та діяльності, нехай вона не почалася і не тривала з моєї примхи чи моєї ініціативи. Вона, – ця співпраця –  як і все моє життя, була зумовлена та обумовлена умовами та обставинами, які величезним тиском давили на мене та на всю мою сім’ю і часто справді надзвичайно багато сил було потрібно для того, щоб зберегти в нормальному руслі основну лінію свого життя.

Проте незаперечною правдою зостане і те, що як і ті контакти так і все моє життя я з максимальним зусиллям старався утримувати на рівні та в нормах людської моралі і не шкодити людям. І я переконаний, і навіть трохи гордий з того, що до позитивів свого життя я можу зарахувати той факт, що в результаті  моєї „співпраці” та моїх „доносів” жодну особу не було ні суджено чи засуджено, ні звільнено з праці, ні інакше серйозно покарано. Що допік я декому трохи, додав перцю до його проблем, які або він сам собі спричинив, або його, як і мене, вирішила знищити державна машинерія та дикий диктаторський режим – це правда, це було, інакше – в моєму середовищі – і не могло бути! Бо прожити все своє життя в Пряшеві – притягаючому, але й лякаючому! – і не забруднити бодай трохи себе та не забризкати хоч трішечки наближених до мене – це було майже неможливо!

Колись мені здавалося, що про свій життєвий шлях я зможу повторити великі слова нашого Тараса: „Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою”. Довго я докладав максимально зусиль, щоб мати право так про себе думати й казати. Однак були випадки, – нехай рідкі та невеличкі, – коли мені не вдавалося зберегти ту чистоту життя, яка б давала мені право на таке твердження про себе. (До сьогодні я впевнений, що такі слова можна б застосувати по відношенню до моїх батьків, про яких я ні від кого нормального до сьогодні не почув жодного кривого слова.)

А по відношенню до себе я мабуть можу повторити хиба половину з мого життєвого ідеалу. Нехай я не зможу сказати, що „в нас нема зерна неправди за собою”, я все-таки можу щиро сказати: „Ми просто йшли... Ми не лукавили з собою...

Людина – більшого не знаю, меншого – не беру!

Людина, люди,   все для них, лише для них і варто жити, лише за них і варто битись і з тим, який унизу мутить воду, і з тим, який товстіє з благ народу, і криє правдою свій бруд!

Тож –               

                          Чи вибрав я собі дорогу,

                          Або дорога вибрала мене

                           Нелегко встановити.

                                      Та я робив на тій дорозі все,

                                      Щоб чесно жити!

 

І я гадаю, що й такий здобуток, такий ужинок – в умовах та обставинах, в яких мені довелося жити – немалий!

І – немаловажне! – і такий досвід потрібно засвоїти людям, щоб не допустити повторення такого спотвореного життя мільйонів людей в різних кутах світу!

 

Пряшів, 4 квітня 2008 – 20 лютого 2009 рр.