АКТУАЛЬНЕ

Друк

Народ, який не знає своєї історії, буде повторювати її помилки

Юрій Бача

 

Народ, який не знає своєї історії, буде повторно робити її помилки

Бесіда з Міланом Бобаком та з самим собою.

Сьогодні – другий день після мого 80-річчя!

80 років життя – (і майже 65 років суспільної діяльності) – це такий довгий час, про який можна й історію писати.

Отже:

Почну від Адама, проте скоро поверну у сьогоднішній день...

Дуже полюбляю жанр інтерв’ю – бесіди, розмови з людьми, – і може й тому мені дуже сподобалися бесіди поета Мілана Бобака з колегою письменником Ільком Галайдою, які вони оприлюднили в книжковій подобі – ″Очищення словом″, Пряшів, в-во Цупер, 2001, стор. 75).

Сподобалась мені ця книга найбільше тим, що двоє активних діячів літературного та культурно-національного життя української національної меншини Чехословаччини ведуть в ній відверту розмову про важливі літературні (але й поза літературні) питання-проблеми тої меншини. Ведуть не так, що один питає, а другий відповідає, а так, що і той другий подає своє розуміння обговорюваного питання. Зрозуміло, я мав ряд зауважень до окремих поглядів і написав про це. (″Задум добрий, книга своєрідна″, Дукля, 2002, 1, 67-75).

Однак це все давно за нами: Дещо з тоді проблематичного вивітрилося, дещо вляглося й перестало бути актуальним, дещо ″стирчить″ надалі як невирішені проблеми нашого життя.., проте незвична форма та й зміст тої книги мені не перестають подобатись.

Тому після років я звернувся до того ж Мілана Бобака  з запитанням-пропозицією, чи не хотів би він подібним способом поговорити-подискутувати про окремі актуальні питання також зі мною. Існує бо ще одна причина, чому я хотів, щоб саме Мілан Бобак порозмовляв зі мною.

... Мілан Бобак – мій студент.., і коли він повернувся з навчання у Києві, з того ж самого Університету імені Тараса Шевенка, в якому перед ним я ″став україністом″, він при одній нагоді – в  моїй присутності – щиро сказав, що йому там читали лекції не такі викладачі і не так як нам читав Юрій Андрійович..! І саме за цю щиру й правдиву інформацію Бобак мені сподобався, поступово ставав мені близьким (навіть одним з улюблених моїх поетів), бо, – треба визнати, – в нашому середовищі небагато щирих та відвертих людей. (Був один, навіть значно відвертіший – Іван Мацинський, проте його, на жаль, вже давно нема між нами.)

Отже, мені хотілося, – а з того часу хочеться все більше й більше – порозмовляти про наше літературне та культурно-національне життя саме з ним, з Міланом Бобаком.

Однак Мілан Бобак був настільки зайнятий іншими справами, що аж десь після року з гаком він передав мені кілька запитань... з тим, щоб я почав думати над  відповідями, а тоді він знайде час і ми почнемо працювати ″live″, тобто разом.

Я зрадів і запрацював...

Признаю, окремі запитання мені здавалися трохи некоректними чи провокаційними навіть:  (″Ви на це заслужили через свою безпринципність і нахабство.″ Або: ″Петро Ґула написав, що він нікому зла не вчинив... А Ви?″) Та й в запитанні про ″віруючих″ не можна було не відчути певної тенденційності: (″Православні віруючі Вам і досі не можуть пробачити Вашої заангажованості в часі для них несприятливому, на користь греко-католиків. Мовляв, це Ви робили не з переконання.″)

Однак я прийняв формуляцію запитань за особливість стилю Мілана Бобака і навіть зрадів, бо саме їх провокативність обіцяла, що наші бесіди-розмови справді відбиватимуть різні погляди на ті самі теми.

Я досить скоро відповів на запитання Бобака, а тоді знову нагадав про себе; він докинув ще одне запитання: (″Юрію Андрійовичу, дозвольте змінити тему: скажіть своє слово про Духновича!″)… …

І цьому питанню я зрадів і відповів на нього досить детально.

Однак час минав, Мілан закінчив дальші й дальші «важливі« справи, проте до мене не звертався, (хоча ми зустрічалися). Тому я перестав з моїми натяками, бо мені, – признаю! –  ставало трохи незручно випрошувати уваги до себе чи силувати його до співпраці.

Отож на сьогодні – після понад двох років ″співпраці″ з молодшим колегою Міланом Бобаком в мене в комп’ютері – і в голові – лежить початок нашої розмови…

                                                                

      Р  О З М О В А з Міланом Бобаком                   18 грудня 2010 року

 

–      Я не геній, синку милий,

      Тим ніколи не хваливсь;

        Працював, що було сили,

          Перед сильним не хиливсь;

          Фарисейству й лицемірству

Я концесій не робив;

         В долі добрій чи злиденній

             Чесно, просто йшов весь вік,

І йду досі. Я не геній

Я звичайний чоловік.

                                                                    Іван Франко

Мілан Бобак: Юрію Андрійовичу, я був Вашим студентом, знаю Вас давно і можу з впевненістю сказати, що Ви – людина діяльна й популярна... Потім у Вашому житті було майже двадцять років вимушеного мовчання. Одні Вам співчували, інші – до сьогодні твердять, що Ви на це заслужили через свою безпринципність і нахабство...

Юрій Бача: Якщо я й заслужив все те, що зі мною робили міцні цього світу, то у жодному разі не за безпринципність та нахабство! Ці  риси характеру мені не властиві! Якщо я справді заслужив те, що  довелося пережити, то скоріше за максималізм моїх вимог до життя та ″нахабну″ принциповість моїх переконань, тобто, за непоступливість та невідступність від моїх принципів.   

 М. Б.: Юрію Андрієвичу, Вас знають.., а чи знає себе Юрій Бача?

Ю. Б.: Ну, мене ніби знають.., зокрема слухачі радіо та читачі нашої преси. (Та ще й ті, які доносили - а може ще й доносять - на мене.) Проте  навряд чи мене знають достатньо добре саме ті, які погоджуються (або полемізують) зі мною. Бо з яких джерел мене можуть знати?

   Таж те, що вагомого я встиг сказати чи надрукувати відбувалося переважно майже пів століття тому, переважно в місцевій пресі, а окремі книжкові видання виходили тиражем у кількасот екземплярів і розходилися у надзвичайно складних та  несприятливих умовах неймовірно тяжко. На подібні твердження, – досить поширені, зокрема закордоном – я відповідаю: ″Ви мене не знаєте; Ви про мене лише чули!″ Так ось таких, що про мене чули, – таких у світі може й справді немало, бо окремі мої кроки  мали досить широкий розголос.

Правдою скоріше буде, що нема людини, яка б прочитала бодай все надруковане мною протягом понад шістдесят років мого життя як публіциста.

А чи знає себе Юрій Бача? Навряд!  Я вже писав, що ″був період в моєму житті, коли  мені здавалося, що я усе зрозумів і мені все ясно! Потім я довго вчився, трохи мудрішав і став розуміти, що я багато чого зовсім не знаю. Та найгірше стало тоді, коли прийшли великі сумніви.., а на сьогодні я часом навіть не знаю, що про себе думати: Інколи переважає думка, (зокрема після того, як Вас похвалять), що я таки щось зробив, може навіть трохи більше, ніж подібні до мене, хоч вони мали куди кращі умови, ніж я їх мав; а тоді появиться думка: «...а що, як Ти звичайний наївник.., як ти просто невдаха?″ Я ж бо звик казати: ″Люди діляться на здібних і нездібних. Однак здібні не є здібними перемогти нездібних, а нездібні є здібними утриматися й перемагати здібних. Отже: здібні є нездібними, а нездібні – здібними!″ То ж – вибирайте, що хочете!.. (Юрій Бача, Резюме до Автомонографії, рукопис.)

Отже, визнаю, Мілане: Юрій Бача не знає себе так і настільки як і наскільки хотів би знати. Хоча мета мого життя була сформована давно і весь час стоїть переді мною: ″Людина – більшого не знаю, меншого – не беру! ...Я прагну найбільшого: стати і зостати людиною!... Людина, люди, все для них, лише для них і варто жити, лише за них і варто битися″ – і так далі.

М. Б.: В чому Ви утвердилися, в чому сумніваєтесь, а в чому, може, і зневірились?

Ю. Б.: Утвердився я багато в чому доброму – всього не перерахуєш, а може й не варто перераховувати. Це – чесно жити й працювати, поважати людей, бути корисним людям, – людям, і тільки після цього також собі! Це вимоги заповідей Божих та законів світських (хоча, не визнаю такої моралі: хто до тебе камінням, ти до нього хлібом.., та й не люблю підставляти друге лице, коли б’ють по одному; ворогів своїх теж не люблю..!)

 Вірю й у те, наприклад, що

... в житті дві речі, що найбільш важливі:

Це єдність, – в неї сили незборимі,

Вона бо множить сили востократ,

Бо в єдності й чужий як брату брат.

А є ще підлість, зрада, що повзе,

Що коло всього підло в’ється

І нищить непомітно все,

До чого тільки доторкнеться.

Запам’ятайте: Доки підла зрада

В житті хоч ту найменшу буде мати волю –

Даремне все!

Як підлий вітер, віднесе

Вона надію кожну

І пропаде життя відрада.

Док не загине підла зрада 

І ми не переможемо недолю!..

А в чому сумніваюся? Теж багато в чому! Досвід людства величезний, а його узагальнення – різне. Одні кажуть: ″Лупайте цю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить Вас...″ Інший досвід: ″Добра не жди! Не жди сподіваної долі!″ Цар Микола (й Віктори – Андрійовичі та й Федоровичі) її приспали. Є й така мудрість: ″Дурень хоче усе змінити, а розумний бере життя таким, яким воно є!″  Однак ніколи я не погодився з досвідом: ″Моя хата з краю...″

Отже, – не знаючи повністю себе – не завжди знаю що робити: то ″без надії таки сподіваюся″, хоч знаю, що ″слави нам не буде″, та все частіше переконую себе в тому, що ″таким життя народу буде, яким його збудують смертні люди!″

Отже, маючи свої міцно сформовані принципи та ідеї, завжди прагну оцінити ситуацію згідно з ними і зайняти в кожному конкретному випадку найкращу можливу позицію, бо теж переконаний, що ″краща розумна голова жива, ніж геніальна – мертва″, хоча одночасно знаю і визнаю, що ″для того, щоб розумні голови могли жити й діяти, інколи треба покласти й кілька геніальних голів.″ Отже – написав я вже теж раніше – ″багато чого знаю, щоб інколи бути безпорадним у житті і не знати (чи – вагатися) як найкраще поступити″, бо, врешті-решт, і те давно знаю, що ″у всьому треба сумніватися!″

А в чому зневірився? В тому найбільшому та найважливішому, в чому тільки можна зневіритися: в людях, які при владі! Я б хотів, щоб ″політики або робили так, як говорять, або говорили так, як роблять!″ Отже – ясність, однозначність, щирість..! Якщо ти не соромишся гидко поступати, то чому соромишся відверто сказати про свій поступок? А коли ти вважаєш потрібним солодко говорити.., то чому ти не вважаєш потрібним і корисним також добре діяти?

Отже – ″найважливішою є таки людина″, тому її відхиляння від її природного призначення болить найбільше. Звірина не соромиться вести себе по-звірячому! Тоді чому людина – гірша за звірину і відмовляється вести себе по-людськи?!

М. Б.: Друзів собі обирають, недругів – наживають...

Ю. Б.: Мені здається, що я дружелюбна та скромна людина; колись  в мене було багато друзів, зокрема між ровесниками, але й поза ними. І, признаюся, тоді я собі уявляв, що все наше життя проходитиме при значно більшій та більш активній співучасті друзів у приватному житті кожного з нас. Після закінчення навчання чи при зустрічах ми обмінювалися адресами, обіцяли спілкуватися...

А потім приїхали танки.., настала відома двадцятирічна перерва в моєму житті, – і коло моїх друзів зменшилося до мінімального мінімуму. Багато ″друзів″ відпало, як гнилі грушки; окремі з них не соромилися свідомо подавати про мене неправдиві інформації, дехто з них – коли я проходив тротуаром – шнурки собі на черевиках зав’язували, щоб не бачити мене і не зустрітися зі мною, а багато хто перестав контактувати зі мною, щоб не шкодити ні собі, ні мені. Отже, так склалося, – і це мене дуже болить! – що на сьогодні в мене та довкола мене, – ну – чи зовсім немає, чи майже немає, чи дуже мало друзів. Щоправда, в ширшій околиці залишилося їх немало (та появляються й нові, зокрема після того, як люди бодай заочно познайомляться зі мною).

А недруги? Тих теж ніби немало. Однак, якщо комусь не до вподоби мої погляди, мої оцінки людей чи явищ чи моя діяльність, якщо хтось не вміє толерувати інші погляди, а тих, хто мають інші погляди, вважає недругами, таких я намагаюся зрозуміти і не вважаю їх недругами.

Та є й друга категорія недругів: це, переважно, люди безхарактерні, часто колишні партійні функціонери або фанатики своїх вузьких політичних, національних чи релігійних поглядів та переконань чи інші ″видатні діячі″, як ми їх часто та зовсім незаслужено називаємо. Ну, що такого видатного зробили десятки отих партійних служак, які ″функціонували″ і на цьому наживали гроші, кар’єру чи й авторитет, – а іншим жити не давали; – а сьогодні обурюються за критику їхньої ролі в суспільстві та гніваються на тих, які десятиріччями були змушені мовчати та животіти (а не жити!) завдяки їхньому керівництву життям! Це такі, на яких я мав би підстави гніватися, проте – переважно – вони гніваються на мене! Отих та отаких я не поважаю! Це – таки недруги! Це, часто, кар‘єристи, обмежені люди, які підпадають під гасло: ″кому нема ради, тому нема й допомоги!″

М. Б.: Окремі православні віруючі Вам досі не можуть пробачити Вашу ангажованість в часі для них несприятливому, на користь греко-католиків. Мовляв, це Ви робили не з переконання.

Ю. Б.: Відповідь на це питання почну улюбленим висловом чеського президента пана Клавса: ″Це якесь непорозуміння..!″ Про яку мою ангажованість та ще в часі для православних несприятливому, на користь греко-католиків йдеться?

Перший мій прилюдний виступ на релігійну тему я опублікував 10 березня 1968 року в ″Новому житті″ (ч. 10) Тут йшлося про майже двадцятирічні кривди греко-католикам, оскільки, згідно з рішенням Москви, в нас від початку п’ятдесятих років греко-католицька церква була зліквідована та заборонена, і віруючі греко-католики не мали жодної можливості реалізувати свої релігійні потреби. А православні – до того часу! (від початку 50-х років) – жили не у несприятливому, а у занадто привілейованому часі та умовах! Отже, я заступався за людей несправедливо скривджених, а не за віруючих тої чи іншої релігії! А заступатися за скривджених я віддавна вважав і до сьогодні вважаю правильною позицією, а не якоюсь вузькою ангажованістю! Іншої ангажованості на користь греко-католиків я не знаю!

Доказом цього є моя ″діяльність″ чи ″ангажованість″ в релігійній проблематиці в часі, коли держава змінила своє ставлення до українців Чехословаччини так, що справді у несприятливих умовах опинилися віруючі православної віри. Йшлося про спекуляцію держави з церковним маєтком по наших селах, про позицію держави підчас небувалої протинародної релігійної боротьби, зокрема й про ″рішення проблеми″ спільного використання існуючих церков віруючими обох конфесій та про виділення грошей на побудову нових церков, що, разом узяте, назавжди розбило єдність нашого населення, створило вкрай несприятливі умови для подальшого існування та розвитку всієї нашої народної (і церковної) культури та надміру сприятливі умови для остаточної ліквідації всього ″руського″ населення Чехословаччини.

Тоді – в інших умовах – я ″боровся″ за релігійну, національну та й адміністративну єдність всього нашого населення, – і робив все те протягом всього життя згідно з моїм розумінням долі та недолі нашого народу, а не з чийогось наказу чи чужої настанови. (Між іншим, – і це є доказом, що мене мої недруги не знають, бо коли б знали, такого про мене не казали б!)

Ні, докоряти мені за однобоке чи тенденційне моє ставлення до занадто чутливої, важливої та й складної релігійної (та й національної!) проблематики нашого русько-українського населення ні одна, ні друга сторона не має підстав!

Якщо я в своїй діяльності когось задів чи образив ненароком – виправдовуюсь перед кожним таким, проте об’єктивно ні віруючих православних, ні віруючих греко-католиків, (ні ″русинів″, ні ″українців″, ні ″русинів-українців″) я не ображав!

М. Б.: Наш спільний друг поет Петро Ґула радів з того, що він нікому в житті зла не зробив... А ви?

Ю. Б.: На це питання я тільки що відповів. Проте можу продовжити мою відповідь та уточнити:

Коли на початку дев’яностих років  політичні ″русини-антиукраїнці″ намагалися зробити з мене великого співпрацівника державної безпеки, я написав: ″Нехай зголоситься кожен, кому в результаті моїх доносів дали хоч ляпаса чи відняли премії, кого понизили в зарплаті чи зняли з роботи, – і я кожного такого потерпілого винагороджу морально і матеріально! А тоді я опублікую  список тих ″добродіїв″, заслугою котрих  мені і моїй родині протягом двадцяти років жити не давали!″ І після такої відповіді до сьогодні не обізвався ніхто!

Та подивімося на цю проблему конкретніше:

Що критикував я – гостро і ″безпощадно″, справедливо чи й не дуже – багатьох своїх колег за недоліки в їх літературних чи наукових працях або й за їхню суспільну діяльність (але – переважно – за бездіяльність!), на різних посадах – я завжди признавав і тепер признаю. Однак, назвіть мені справді хоч одного когось конкретного, кому це пошкодило: зупинило його в поступі по суспільній драбині, по лінії заробітку, зневажило його в приватному чи суспільному житті..! Бо я – як згадую-пригадую – не знаходжу нікого такого.  А от  коли глянути лише у один документ – судовий протокол – та прочитати в ньому свідчення десяток моїх ″друзів″ проти мене, не одному мало б бути соромно за неправди, сказані про мене. Однак я не зловжив цими фактами, нікому не забороняю жити й працювати, – інакше бо, як я вже давніше сказав, мені б в Пряшеві, образно кажучи, не було кому руку подати!

Це, переважно, по відношенню до 60-х років.

Потім  я повних двадцять років не мав тої найменшої можливості сказати про себе чи про когось іншого бодай слово правди чи неправди, тобто, я не мав найменшої можливості комусь чи когось пошкодити. Бо то був період, коли було великою модою шкодити мені!

А тоді надійшла ″революція″ 1989 року, в результаті котрої були змушені відійти зі своїх посад окремі люди (переважно тому, що за них ніхто зі студентів та колег викладачів не заступився) та й тому, що саме тоді надійшов час їхнього відходу на пенсію. Отже, їх звільнили з праці без найменшого мого втручання в їхню долю; (в той час я все ще був ″ворогом″), І тільки пізніше дозволили мені, мов випускнику-початківцю, прийти на конкурс на вільне місце та повернутися викладачем на попереднє місце роботи. Наперекір тому не я дорікав і не дорікаю тим, які свідчили проти мене, а окремі з тих, які явно шкодили мені, дорікають мені, за те, що з ними зробили їхні ″друзі″. Я міг би навести  приклади, проте, саме тому, щоб нікому не шкодити, обійдемось без конкретностей – хто знає Пряшів, знає про кого йдеться!

В кращому разі я міг записувати своє розуміння справи на папір та класти у шухляду, і дещо з того – значно пізніше – опублікувати (″Листи самому собі″, Пряшів, 1997). Однак в цьому разі йшлося про оцінки post factum, які вже не могли мати найменшого впливу на долю критикованих, бо зміни у житті нашої країни вже й без мене оцінили та поклали кого куди.

Зрозуміло, що я й надалі стежу за життям і  висловлюю свої судження про різних авторів та про діяльність окремих функціонерів. І якщо вони заслуговують критичної оцінки, я воздаю їм по заслузі, нехай вони тлумачать мою оцінку їхньої праці як мою їм помсту! Проте я виконую тільки своє призначення вченого, критика та публіциста.

Замість шкодити я роками  подавав (і подаю) конкретні пропозиції на поліпшення чи вирішення того чи й іншого актуального питання, (на які, найчастіше, навіть відповідей не отримую), проте жодного кроку проти тих організацій чи їхніх функціонерів я не зробив. Наперекір тому від ″другої сторони″ не перестають безпідставні обвинувачення в тому, що я прагну захопити владу (Яку? Від кого?), що  ″вони  (дисиденти, тобто і я) оплювали все те, що ми за двадцять років (нормалізації) зробили″, що ″Бача... як був так і є антидержавним...″; були навіть заяви, що я є ″ворог″ (Кого? В чому?) – багато чого дурного було сказано саме на шкоду не так мені як ″нашій справі″. Були і є навіть заборони друкувати мої погляди на певні речі, що знову шкодить не так мені, як обмінові думок, який міг би повести до поліпшення справи. (За «комуністів« мене скорочували, виправляли, погрожували, проте друкували. Проте сьогодні з ненадрукованих моїх статей можна б солідну книжечку скласти.)

І, на кінець: Нищили життя й жити не давали не комусь в результаті моїх ″доносів″ чи моєї критики, а мені та нашій родині, в результаті оцінок мого життя та діяльності тими, хто сьогодні ″ображені″ на мене! Тож, зважте, хто кому шкодить!

  М. Б.: Скажіть, якщо не секрет, Ви віруючій?           

  Ю. Б.: Дозвольте зауважити, що Ваші питання тнуть до живого; і я Вам вдячний за них. Зокрема занадто важливим – не так для мене, як для тих, хто хоче знати й розуміти мене – є останнє питання.

  Отже – відповідаю:

  Від дитинства я був вихований в дусі християнської моралі. І, підкреслюю: в нашій родині, – не тільки в релігійному вихованні – слово не розходилося з ділом: що я засвоїв як принципи, як заповіді, те все я дотримував у житті. Так було до 1950-го року. Знаючи, наприклад, що згрішити можна ″словом, ділом та помишленієм″, я після сповіді ходив до причастя й кілька днів, допоки я не подумав, ну, скажемо, про дівочі перса чи коліна. Після такого ″гріху″ я висповідався і знову ходив до причастя аж поки знову не згрішив саме отим ″помишленієм″. Та сталося в нашому гуртожитку таке: Студент – син священика! – продумавши! – в суботу ввечері пішов висповідатися, а в неділю вранці украв сусідові шістсот корон і тут же пішов до причастя! І коли в нього ще тої неділі знайшли  вкрадені гроші, він на свій захист почав кричати: ″Як Ви смієте мене підозрювати, та ж я якраз іду від причастя!″ Я чекав, що на того ″віруючого″ впаде небо, – ...хоча я знав, що Бог милостивий, безмежно добрий, терпеливий... Та й поведінка багатьох священиків не була такою, якою має бути в слуг Божих...

Та злам у моїй вірі настав 24 квітня 1950 року в день, коли в Пряшеві офіційно забороняли греко-католицьку віру і змушували священиків греко-католиків перейти на православну віру. Саме в той день учні нашої школи отримали гвинтівки як ″Народна міліція″, а мене, – ″чесного християнина″ та ″твердого греко-католика″, одного з усієї школи – не удостоїли тої честі і відпустили у місто. Отже, я гуляв по місту і чув з гучномовців промови на ″Снемі″ (сеймі). Особливо мене вразила промова мирошівського священика, який признавався, що – будучи греко-католицьким священиком – він тридцять років обманював людей і тут же пообіцяв, що ніколи більше не буде цілувати папські онучі (мав на увазі звичай кланятися в ноги Папі римському підчас його відвідин. Він був членом КПЧ, то сподівався стати православним єпископом.)

Це признання до обманювання мене сильно обурило, –  та ж люди, яких ти хрестив, сповідав, вінчав та й проводжав зі світу тобі вірили! – однак заява, що він не буде кланятися Папі римському, мені, як «прогресивному« громадянинові, сподобалась. Однак не пройшло й години, коли все московське керівництво ″Снему″ пішло покропити дотеперішній греко-католицький кафедральний храм і, проголосивши його православним, всідалося в автомашини, щоб поїхати на другу частину ″Снему″ – на гостину у Татри. Тоді той самий  –  високий і товстий мирошівський священик підійшов до Тудора, у який всідався московський кадебіст у рясі єпископа, і став йому підправляти рясу, щоб її не приперли двері. І оцей крок того священика, який я спостерігав з тротуару  на відстані кількох метрів від нього, зробив з нього в моїх очах остогидле бидло, і від тої хвилини я перестав вірити священикам та перестав бути віруючим у такій подобі, в якій мене до того часу виховували та в якій я ту віру сповідував. 

Від того ж дня я перестав регулярно ходити у церкву, ходити до сповіді, однак я не перестав сповідати ті заповіді, моральні та етичні принципи, які релігія проголошувала, у які я щиро повірив і які  абсолютно щиро дотримував – і дотримую! – у житті. І стверджую, що відкинувши церковну форму й обгортку віри, я тим ревнивіше сповідував людське ставлення до людей, і до сьогодні  нароком чи з неповаги до людей, я нікого в житті не образив і нікому зла не заподіяв. І коли мені моя мама часом дорікала, що я не ходжу регулярно у церкву, я запитував її: Мамо, а чули Ви коли-небудь від кого-небудь десь щось погане про мене.., щоб я когось обікрав, збезчестив чи інакше образив людину? І мама завжди стверджувала, що ніколи і ні від кого вона поганого слова про мене не чула.

І це нас заспокоювало обох. І своїх синів та внуків я виховав та виховую в тому ж дусі. Кажу їм, наприклад, про те, що у світі існує бодай  сотня лише важливих чи великих релігій,  які мають майже ту саму чи дуже подібну основу, а відрізняються від себе в дрібницях, викликаних умовами, обставинами та середовищем країни та часу, в яких вони виникали. То ж котра з тих релігій єдино правильна? Отже, – живіть чесно, не ображайте людей, беріть корисне та красиве з різних культур та релігій – і будьте порядними людьми!

Отак стоять справа з моєю вірою чи не вірою. Беріть – як хочете!

А якщо про Бога – богом я уявляю собі всі ті впізнані та непізнані нами природні  сили, які організували та й утримують хід всесвіту та інші світи та всесвіти, які існують.

М. Б.: Юрію Андрійовичу, дозвольте змінити тему: розкажіть про своє ставлення до Духновича!

Ю. Б.: За це питання я Вам теж вдячний. Не тільки тому, що моє сприйняття Духновича багато в чому формувало й мене самого, (перш за все як культурно-освітнього діяча ″широкого профілю″), як  передусім тому, що моє сприйняття Духновича – так мені здається – змінило погляд громадськості на самого Духновича та на його значення для нашого життя.

Ядром моєї кандидатської праці ″Літературний рух на Закарпатті середини ХІХ століття″ були саме життя, творчість, діяльність та, головне, значення Олександра Духновича як для Закарпаття так і для всього українського народу. І якщо я хотів написати добру роботу та захистити її у вимогливому Києві, я був змушений вивчити, ну, якщо не всю, то величезну кількість літератури про Духновича, про його діяльність та його добу. Саме при цьому я помітив, що всі дослідники Духновича – і ті, які підносили його до небес та порівнювали його значення для Закарпаття зі значенням Пушкіна для Росії, Міцкевича для Польщі та, зокрема, Тараса Шевенка для України, і ті, які не визнавали за Духновичем жодних заслуг – оцінювали Духновича перш за все за його найслабшою стороною діяльності, за його літературними – поетичними, драматичними та прозовими творами.

Вивчаючи цю тему я переконався, що Духнович зробив куди більше як організатор культурно-національного життя  українського Закарпаття і що саме в цій величезній організаторській культурно-освітній діяльності полягає його основна історична заслуга в справі збереження існування ″русинів Закарпаття″ як частини ″руського″ народу. Заснування шкіл, видавання книжок, організація літературного життя, історичного дослідження життя цього населення, допомога селянам в боротьбі  проти зазіхань багатіїв на землю – кормилицю народу – все це куди важливіше від художніх вартостей його віршів, хоча й вони відіграли важливу роль саме як  духовна пожива, як зброя в боротьбі за рідну школу, а не як твори художньої літератури. Саме внаслідок такої важливої зміни у підході до спадщини Духновича можна було зрозуміти життя та діяльність Духновича та підійти до вивчення всього життя та всієї діяльності цього багатогранного та багато заслуженого діяча.

Коли взяти за основу заслуг Духновича його прекрасні віршики чи цікаві п’єси, – великим його не зробиш. На підставі його невеличкої та скромної літературної творчості не покладеш край його невизнаванню як великого та видатного саме культурно-освітнього діяча не тільки тодішнього українського Закарпаття.

Однак, коли за основу його заслуг брати його різноманітну та багатогранну організаторську діяльність культурно-освітнього працівника та публіциста – справа одразу виглядає інакше. Правда, не всі, зокрема в Україні, свідомі саме такого розуміння ваги та й значення Духновича для всього українського народу. (Може й тому на захисті – та й пізніше у житті – мені дорікали, що я занадто ″вибілив″, (тобто, підніс) значення Духновича.) Проте сьогодні навіть в такій ″несвідомій″ Україні вже не насмілюються не визнавати позитивної ролі людини, яка в неймовірно тяжких часах мадяризації та посиленої асиміляції спричинилася вирішальною мірою до збереження національного й культурного життя  пів мільйона русинів Закарпаття чи бодай до віддалення національної смерті карпатських русинів на повних сто років і передала проблему подальшої долі тої частини українського народу нам, сучасникам.

А вивчати епоху Духновича та його в тих надзвичайно скрутних, несприятливих та несправедливих умовах величезну різноманітну, багатогранну діяльність нам нині необхідно і тому, що в попередні часи не було принципово вирішено жодної основної проблеми життя українського Закарпаття, а було тільки призупинено національну смерть тої немалої частини українського народу. Нам сьогодні вже неможна зволікати, а конче необхідно вирішувати ті складні проблеми, які сторіччями тягнуться життям цієї частини нашого народу, погіршують його та таки ведуть його до національної смерті.

Я знаю, ще існують погляди, що не варто настільки займатися Духновичем, тобто нашим минулим, а краще орієнтуватися на наше майбутнє... Мені однак виходить, що вивчаючи період Духновича та його місце в ньому ми аналізуємо ту добу, знаходимо в ній як величезні хиби та недоліки в праці та діяльності тодішньої інтелігенції так і бодай зернятка доброї праці кращих діячів тодішнього часу і на тій підставі ми можемо бути бодай трохи горді за наше минуле, бодай трохи краще розуміти сучасну свою ситуацію (та відношення до нас нашої держави) та бодай трохи краще розібратися в тому, що нас чекає і що нам необхідно зробити, щоб нас не спіткала небезпека такої національної смерті, яка чекала наше населення в часи Духновича і яка була б обов’язково настала, якби не було величезного спротиву та величезної позитивної діяльності таких ″заплутаних діячів″ (І. Франко), якими були Духнович та його сучасники.

Існує бо і такий досвід історії:

Народ, який не знає своєї історії, не вміє використати її досвід для рішення завдань своєї сучасності, піддається небезпеці, що буде повторювати саме помилки своєї історії.

Це, як на мене, повністю відноситься як до нас – закарпатських русинів-українців так і до всього нашого українського народу.

Ми – закарпатські русини-українці протягом всієї нашої історії були під постійним впливом-гнітом держав чи народів, в складі яких ми жили. Ми собі цього до сьогодні не усвідомили; ми не виробили діючих засобів боротьби з тою особливістю нашої історії і тому нас надалі нищить та сама особливість нашого історичного життя.

А поки йдеться про весь наш український  народ – тут українські політики – «представники народу« – до сьогодні не усвідомлюють собі, що протягом всієї нашої історії,  в кожному конкретному історичному відрізку часу ми програвали справу України та українського народу нашим недоброзичливцям саме з-за нашої неєдності, з-за не усвідомлення потреби тої єдності і тому до сьогодні і до завтра над нами перемагають і будуть перемагати всі, хто використовує наше незнання і нерозуміння тої особливості нашої-своєї історії. Народ, щоправда, зробив висновки, уклавши всю трагедію цього стану у коротесенькі пословиці: «Де два українці – там три гетьмани!« або, ближче до сучасності: «Де два українці – там три політичні партії!«, проте «представники« цього народу надалі, мов сліпі й глухі, «нерозумні діти« пруться до влади, зовсім не дбаючи про долю свого народу та його держави.

Отже, підсумовую: Займаючись сьогодні  оцінкою життя й творчості Духновича та його сучасників, аналізуючи хиби, помилки й недоліки їхнього життя, але й значення їхньої діяльності ми не копирсаємось в нашому минулому, а шукаємо як причин такого шляху розвитку культурно-національного життя нашої національної меншини, яким вона пройшла і до чого вона дійшла, так і способи, як по-іншому, краще, правильно поступати нам сьогодні, щоб саме ми не угробили існування нашого населення та віддалили його національну смерть бодай на дальших сто років, допоки не настануть сприятливі умови позитивного розвитку життя як нашої національної меншини так і всього українського народу.

Така наша доля, у таку епоху та в такий стан життя нашого народу ми народилися! Ми можемо скаржитися, нарікати на таку долю, проте ми повинні на повну потужність працювати для збереження існування нашого населення та готувати умови для подальшого його розвитку в майбутньому.

Я знайшов свій дороговказ: ″Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плече те ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини (а в ній іншої долі ) шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням...″ – і далі, згідно відомих Тобі принципів Івана Франка, нашого попередника та й, на жаль, ще й сучасника! Отака моя відповідь чому я перейнявся Духновичем, що я в ньому знайшов і чому я його поважаю.., хоча форми нашої праці-боротьби, зрозуміло, сьогодні повинні бути іншими, сучасними, відповідними до умов та  можливостей ХХІ віку.

(Крім того, дозволь навести: До сьогодні окремі ″вчені″ повторюють помилку, приписуючи певні погляди на мову Духновичеві, (які він навів з листа до нього і категорично їх заперечив), хоча цю помилку першого дослідника цього питання я викрив півстоліття тому, а від того часу кілька разів звертав увагу окремих ″вчених″ на цей факт! Та й так ця помилка ″вчених″ про погляди Духновича надалі побутує і не дозволяє правильно розуміти розвиток поглядів Духновича на мову, зокрема його ставлення до російської та української мови.)

Пряшів, 13 січня 2013 року – останній день старого року за старим календарем…

Вчора й позавчора я принагідно зустрів Мілана Бобака і ми з ним довго  розмовляли на різні теми. Тому сідаю перед комп‘ютер щоб записати бодай кілька думок-відповідей з того, про що ми говорили:

Ви щасливо пережили Ваших 80 років життя… І нехай професор Петро Іванишин каже правду, пишучи, що, «повновартісне вивчення творчості… Юрія Бачі ще попереду«, все-таки про Вас уже й сьогодні немало написано.Знаю, що Ви найбільш цінуєте написане про Вас академіком Олексою Мишаничем, академіком Миколою Ільницьким, але цінуєте також матеріали  Олени Логвиненко, Надії Ференц, Петра Скунця, Олександра Гавроша.., та є тут ще один (трохи незвичний, великий за обсягом) матеріал про Вас від Вашого студента Людвіка Шолтеса: «Феномен Юрія Бачі« – яка Ваша участь в тому матеріалі?

Коли мене в 1990-му році вдруге прийняли на Кафедру, мені дали читати лише спецкурси для студентів четвертого та п‘ятого курсів. Отже, мені діставалися вже майже готові студенти-випускники, сформовані дотеперішніми викладачами літератури – професорами Миколою Штецем та Михайлом Романом, доцентами Федором Ковачем, Юрієм Кундратом та Любою (або: Любицею, як вона останнім часом себе називає) Баботою. Таким чином для мене практично не залишалися студенти, які могли б писати дипломну роботу в мене, а мені хотілося впливати на формування профілю студента зокрема посередництвом занять з дипломантами.

Тому я випитував студентів на яку тему думають писати дипломну роботу і – в разі можливості – пропонував їм своє керівництво дипломною роботою. Отаким способом протягом останніх років праці  в університеті мені вдалося керувати кількома дипломними працями.

Так мені дістався під руку також студент Людвік Шолтес,  який думав писати дипломну з української літератури Чехословаччини, хоча конкретніше він ще не знав сказати про її спрямування. (Слід навести,  що тоді – на короткий час – моє прізвище та «життя й творчість« (та ще й «діяльність«) були в моді.) Батько студента, редактор української студії чехословацького радіо, тоді часто готував зі мною різні передачі для радіо. Отже так поступово формувалася думка в сина й батька, що потрібно використати величезну кількість матеріалу з архіву радіо та із зустрічей зі мною саме про моє «життя та творчість«.

Кафедра таку тему ухвалила, з кожним приїздом до мене студент приносив багато  «нового матеріалу«, переважно біографічного характеру та загальної «високо позитивної« оцінки мого «життя, творчості та діяльності«. Отже, мені як керівникові роботи, довелося (попри уточнення окремих інформацій) перш за все скорочувати принесений матеріал та згладжувати, тобто знижувати високо позитивну оцінку всього, що зі мною пов‘язувалося. Замість похвальних, проте, по суті, порожніх слів та тверджень  - «відомий«, «визначний«, «видатний« («геніального«, на щастя, не було!) я прагнув вести дипломанта до того, щоб він порозумів суть моїх художніх, наукових, (якщо такі в мене є), публіцистичних та інших робіт, моїх оцінок літературних та інших праць інших авторів та виявив якусь специфіку моєї творчості чи критеріїв моєї оцінки творчості інших.

Отак формувалося та й мінялося спрямування дипломної роботи Людвіка Шолтеса. Доводилося, переважно скорочувати написане ним  та конкретизувати його оцінку окремих моїх робіт чи  кроків у житті.

Чому я питаю саме про роботу Людвіка Шолтеса? Бо вона, бажаючи визначити поняття феномен, говорить про Вас як про письменника, літературознавця, публіцисту, проте не признає за Вами «звання« історика, мовознавця,  фольклориста чи етнографа. Зокрема він наводить: «Протягом 19-20 століть розвиток науки та техніки пішов так швидко вперед, що період універсальних вчених, коли одна і та сама особа могла успішно працювати в різних галузях науки, давно закінчився.

Проте в практичному житті ми зустрічаємося з людьми, які успішно працюють в різних галузях суспільно-політичного, наукового чи культурно-національного життя. Такі люди володіють концепцією розуміння напрямку життя, вміють визначити і розпізнати важливе від принагідного, основне від другорядного, помічають визначальні тенденції розвитку життя. 

Люди з такими властивостями та таким підходом до життя не обов’язково є видатними вченими в кожній з галузей їхньої діяльності, проте в кожній з них вони визначають провідні тенденції розвитку.

І на підтвердження свого погляду Л. Шолтес наводить твердження Олекси Мишанича: „В особі Ю. Бачі... маємо той феномен культурного й літературного життя Закарпаття, коли одна особа мусить бути всім – і письменником, і вченим, і культурно-громадським діячем... Мало який український письменник може зосередитися на чистому мистецтві слова, він мусить чорно працювати на всіх тих ділянках культурного життя, на які така щедра наша розгойдана доба.. Бути українським письменником і вченим в умовах Східної Словаччини – це подвиг. Це – щоденна боротьба за виживання свого етносу, за збереження рідного слова, традицій, віри, і звичаїв... Прикладом цього майже всі наші будителі ХІХ ст.. починаючи від О. Духновича...”1)

Однак далі Л. Шолтес каже, що «Юрій Бача не є істориком в прямому (чи науковому) розумінні цього поняття, проте в своїй діяльності він виходить з правильного розуміння історії свого народу та історії його відокремленої частини – закарпатських українців«, що Бачу «навряд чи можна назвати фольклористом, етнографом чи етнологом у науковому розумінні цього терміну, проте у своєму розумінні культури, зокрема народної культури закарпатських русинів-українців та духовного багатства цього населення, як невисихаючого джерела розвитку його культури, він глибоко і правильно орієнтується у вартостях народної творчості, в її специфіці по відношенню до загальнонаціональної української культури«. Подібно, мовляв,  «Ю. Бачу не можна назвати мовознавцем. Проте в проблемних питаннях української мови та мови закарпатських українців його погляди виходять з правильних положень мовознавства та засвідчують правильне розуміння специфіки цієї проблематики, зокрема у визначенні національної та культурної приналежності українського населення Закарпаття. Доказом цього є його погляди на мовну проблематику будительства, чи самого Олександра Духновича, та на сучасні намагання політичних русинів-антиукраїнців, які на основі діалектних відмінностей в мові українців Словаччини, Закарпаття, лемків-українців Польщі чи інших частин українського народу, яким довгими сторіччями довелося жити поза межі держави свого народу, прагнуть створити окрему, четверту східнослов’янську мову.

По професії Ю. Бача є учителем, педагогом, хоч саме в його професійному житті, незалежно від нього, була величезна – аж двадцятирічна – перерва, коли він не міг працювати за фахом. Проте його педагогічна діяльність не обмежувалася на шкільну чи т. зв. позашкільну діяльність. В нього на рахунку багато статей та інших творів з проблематики виховання молодого покоління. Крім того в нього є  навіть цикли статей та радіопередач на цю важливу тему,  – і все це теж вписується як продумана складова частина його загальної концепційної діяльності.

Ю. Бача не є професіональним політиком, проте у всій його діяльності виразно присутнє й помітне правильне розуміння залежності різних економічних, суспільних чи культурно-національних питань та проблем життя народу чи національних меншин від політичного бажання чи небажання керівних сил суспільства принципово рішати основні питання подальшого розвитку  життя національних меншин.5) 

Крім того, в його діяльності виразно присутня здібність за частковими кроками політики бачити її основне спрямування, здібність оцінювати політику не за проголошеннями чи прокламаціями, але за конкретними діями та результатами праці в державі. Підтвердження цьому ми знайшли в архіві Ю. Бачі, коли серед виписок думок інших людей ми зустріли і таку: “Надзвичайно важливо за належною кількістю інформацій вміти встановити напрям (тренд) розвитку справи”. (Генрі Кісінджер). До улюблених його прикладів розуміння суті за частковим явищем належить також наступний вислів: «Для того, щоб розпізнати чи перед вами відро меду або відро дьогтю, не треба випити все відро. Досить замочити і лизнути палець...

А такими здібностями розпізнання суті складних речей Ю. Бача володіє.«

Отак пише про Вас Ваш студент, дослідник Вашого життя й творчості. Тут справді видно слід матеріалів українського радіомовлення, але й Ваших поглядів на дане питання.

        А як ви сам  визначаєте свій профіль, спрямування своєї діяльності. Ким Ви себе більше вважаєте: вченим, письменником, публіцистом..?

Відповідаючи на подібні запитання я вже віддавна навожу слова Андрія Упіта: «Між моїми белетристичними, літературно-критичними і публіцистичними творами нема принципової різниці; вони розподіляються за жанрами,, але їх об‘єднує спільна ідея, тенденція, громадська або політична мета.« Це підтверджують також окремі  рецензенти моїх праць.

Однак, коли йдеться про форми чи жанри то, признаю, мені миліша та близька публіцистика, бо тут є можливість (і потреба) висловлювати свої погляди про актуальні поточні проблеми безпосередньо після їх відбуття та в момент їх найбільшої актуальності. А в нашому становищі, коли справжньої публіцистики та солідної літературної критики тут довго не було, найчастіше доводилося виконувати важливі завдання цих важливих ділянок суспільного життя. І слід визнати, що саме українська публіцистика Чехословаччини 60-х років м. ст. досягла високого рівня та значного впливу на загальноукраїнське суспільне життя.

Юрію Андрійовичу, дозвольте нагадати, що окремі Ваші колеги  радо дискутують про – так би сказати – «науковість« частини Вашої продукції. Твердять, що вона, пробачте,  ненаукова!

Так, знаю, окремі «друзі« поширюють певні погляди, зокрема  ті, які не насмілюються критикувати мою продукцію прилюдно й публічно, проте весь час пускають чутки, які мають знизити значення мого життя й праці.

Ніж відповім по-суті, дозвольте підкреслити: вирішальним для мене завжди було  те, чи моя праця корисна, потрібна людям!

А тепер дозвольте пояснити.

Наукова праця має свої форми та методи дослідження, а також свої завдання. Нею вчений або вперше досліджує якусь нову проблему, або уточнює (поширює чи поглиблює)  вже відоме. Ознакою наукової продукції є факт, що її продукує вчений переважно для вчених, тому друкується вона в наукових виданнях. Наука  користається термінами та дефініціями, тобто словами та словосполученнями, які  неспеціаліст не повинен розуміти.

А в наших умовах після 1945 року ми хотіли піднімати освітній рівень “широких народних мас”, скріплювати національну свідомість населення, підвищувати його орієнтацію в суспільно-політичних та культурно-освітніх чи навіть професійних питаннях. Тому нам необхідно було вживати таких форм пояснення певних явищ, такі слова та словосполучення (не терміни і не дефініції!), яким би широкі верстви населення розуміли.

Крім того, сама наука поділяється на т. зв. базову, яка розробляє фундаментальні теоретичні проблеми даної  науки та на т. зв. прикладну, яка використовує основні відкриття фундаментальної науки та конкретизує практичні  можливості її використання в тій чи іншій сфері життя. Темами моїх наукових зацікавлень не були основні проблеми теорії чи історії літератури.

 Коли мені у Києві обирали тему кандидатської роботи, я відмовлявся від тем, в яких я б “досліджував” – образно кажучи, – сто разів досліджене, а готову роботу, після її захисту, поклали б у скриню. Я обрав тему не чисто літературну, а переважно політичну – про літературний рух на Закарпатті в середині ХІХ століття, бо знав, що наше населення (навіть його інтелігенція) майже нічого не знає про своє минуле і хотів допомогти йому зрозуміти себе та свою історію, культуру чи навіть свою долю! А цим бажанням я керувався протягом всього свого “наукового” чи “ненаукового” життя.

 А оскільки переважна більшість моєї (назвімо її поки що так) наукової продукції друкувалася переважно в місцевій пресі, тобто в газетах та журналах для масового читача, а не для спеціалістів, (бо наукових видань в нас тоді зовсім не було), то я не міг друкувати цю  продукцію  у суто науковій подобі, бо вона була б йшла боком від  читача і не зачепила б його, не вплинула б на нього.

Тому своїй науковій продукції я часто навмисне надавав форму науково-популярної продукції, яка не вживає стільки  термінів та дефініцій (та пояснює їх, якщо без них не можна обійтись), рівно ж  наводить приклади з відомого та близького читачам  життя. Випливали з таких тем й певні проблеми (і я був свідомий «небезпеки« від такої теми. В Крайкомі партії у Кошицях посміхалися на мій рахунок: “Кандидат наук по Духновичу, пхе! Якби хоч по їхньому Шевченкові..!”)

Інша обставина: Оскільки значна частина моїх робіт аналізує  різні явища  щоденного життя, слова й дії  конкретних представників державної та партійної влади, то заради збільшення дієвості моєї критики праці «партії та уряду«, я часто користався прийомами публіцистики.

А крім всього сказаного, чого не признатися? Може я просто нездібний: не науковець, а тільки публіцист! Однак, я вважаю, що  краще бути добрим публіцистом ніж поганим науковцем!

І ще додам: Мене до сьогодні обурює практика, що наукову продукцію в нас оцінюють або за кількістю сторінок роботи, або за тим, де таку роботу надруковано, (що є найпримітивнішими критеріями оцінки). Наші шефи вимагають наводити, в якому  збірнику чи журналі було надруковано вашу “продукцію” (в домашньому чи заграничному, в карентованому, рецензованому чи нерецензованому, загальнодержавному чи місцевому), чи вашу  доповідь на (міжнародну чи домашню) наукову конференцію  замовили  організатори або ви її запропонували організаторам, скільки разів вас цитували інші науковці  –  домашні та заграничні, скільки разів вас лише згадували інші дослідники (і знову окремо: домашні та заграничні), ніби в тому полягає справжня вартість наукової продукції!

Можна  наводити приклади, коли вартість “наукової” праці була не тільки нульова, але й мінусова вже в день подання роботи до друку, і вже в день її появи у “солідному”, “загальнодержавному”, “науковому”, “академічному” збірнику вона викликала сміх по всій країні. (Пряшівчани знають про що я говорю). А можна  навести газетні “статейки” в “місцевій” пресі (наприклад, “Революція триває” чи “Першим нелегко«), які ще й  сьогодні правдиві (і можуть бути прикладом, як можна і слід було писати навіть про “історичне” чи “всесвітнє” значення “Великої”, “Жовтневої”, “Соціалістичної”  «Революції«,  і  то саме в році її 50-річчя). В часі, коли інші автори  захлиналися від вихваляння тої  революції та друкували свої  неправдиві “наукові” твори в загальнодержавних (чи навіть міжнародних) центральних, карентованих, рецензованих, апробованих (та ще й партійних!) журналах та збірниках, (за які без габілітацій та інавгурацій  отримували  титули професорів та навіть академіків), я надрукував про “неї” дві “статейки” в “місцевій” газеті, за які мені не ганьба до сьогодні. В тих “статейках” я навіть не згадав  таких “історичної ваги” слів, як “соціалізм”, “комунізм”, “революція”,  “Ленін”,  “Сталін” та подібних до них, які інші “на вічні віки” “золотими буквами” записували в “анали світової історії”, зате я сказав, що “дотеперішній хід революції приніс народам Радянського Союзу поки що переважно тільки тягар, кари та випробування”, та навіть “стільки і таких випробувань, які вже давно не випадали на долю жодних інших народів”! Та ще натякав, що треба продовжувати боротьбу за  “ідеали людства” (не партії!), треба, нарешті,  почати виконувати все те, що Жовтень наобіцяв. Отже, інші розпиналися про величезні історичні досягнення й заслуги ВЖСР, а я твердив, що вона ще й не почала виконувати (в повному обсязі) своїх обіцянок.

Так я розумію проблематику науковості чи ненауковості окремих моїх праць і відповідаю на закиди про «ненауковість« моїх робіт.

А скажіть, Юрію Андрійовичу, Вам бодай інколи не здається, що Ви ставите занадто високі вимоги до своїх колег, тобто, що Ви занадто вимогливі до інших..?

Дякую, Мілане, за таке запитання, бо воно дає мені можливість бути критичним до самого себе, зізнатися бодай в одній моїй помилці та може й трохи виправити мій погляд на право ставити високі вимоги до інших людей.

Так, признаю, я часто ставлю перед інших людей, – моїх ровесників – такі самі високі вимоги, які я ставлю до себе. А тоді оцінюю тих людей за невиконання тих завдань згідно мого розуміння їхніх завдань.

Так, розумом визнаю і розумію, що можна б мати до інших людей такі високі вимоги, які маємо до себе, лише тоді, коли б ті інші люди поставили перед собою подібні до наших високі завдання, коли б жили нашим розумінням життя та своїх в ньому завдань. Проте коли люди довкола нас не ставлять перед собою подібних завдань і не живуть нашим розумінням життя та своїх обов‘язків у ньому, до них неможна ставити високих вимог і брати їх на відповідальність за їх діяльність чи,  скоріше, бездіяльність чи неефективну діяльність. Інакше бо справа буде виглядати так, що ми критикуємо людину за те, що вона не скаче два метри у висоту, а та людина ніколи й не думала скакати у висоту.

Так, розумом то я розумію.., однак становище всього нашого культурно-національного життя як української національної меншини в Словаччині таке критичне (та може вже й катастрофічне!), що – так мені здається – кожен наш інтелігент мав би розуміти цю ситуацію та мав би в максимально можливій мірі працювати на користь збереження та розвитку нашого життя; і тому мою критику такої чи іншої діяльності чи бездіяльності подібних невимогливих до себе людей я розумію (чи слід було б розуміти) перш за все як мою критику їхніх несвідомих життєвих позицій, їхнього нерозуміння потреби в нашій катастрофічній ситуації ставити перед собою високі вимоги та на всю потужність працювати для збереження нашого життя.

За моїм розумінням справи розумна людина не має права не бачити та не розуміти справжній стан всього комплексу проблематики існування нашої НМ як частини свого народу. Отже, мені так виходить, що я критикую людину не за  те, що вона нічого не робить, а скоріше за те, що вона не розуміє і не бачить потреби спасати життя, коли довкола неї все пропадає: все згорає, все гине та задихається! По суті може це одне і теж – критикувати за бездіяльність чи за нерозуміння потреби спасати те, що гине; критикувати людину, яка без діла  стоїть біля горючого дому і не рятує, або за те, що вона не відчуває потреби рятувати. Однак, як на мене, більшої критики  заслуговує нерозуміння стану справи і лише після того невідповідна діяльність чи повна бездіяльність «розумної« людини.

Та ще я звик аргументувати мою вимогливість до себе та до інших тим, що, наприклад, в добре організованій державі діє добрий розподіл праці та обов‘язків; в такій Англії з Шекспіра досить було написати гарний твір. Бо там є люди й установи, які гарний твір видрукують та й розповсюдять; бо там діють музеї, бібліотеки, архіви, хронічки, а в становищі нашої національної меншини (та держави українського народу) свідомий громадянин українець повинен крім своєї праці виконувати працю неіснуючих організацій та установ, бути, як каже той же Мишанич, «всім – і письменником, і вченим, і педагогом, і культурно-громадським діячем.«

Так розуміли свої завдання та своє місце в житті народу всі видатні діячі нашого народу, зокрема і той самий Олександр Духнович, якому я присвятив немало уваги в своїй дослідницькій праці.

                                                                                         19 січня 2013