АКТУАЛЬНЕ

Друк

Як стати птахом?

Юрій БАЧА

ПТАХОМ БУТИ, ДУХОМ ЗРІТИ  НА  ПРОСТОРАХ  НЕБА

Прилюдні міркування над новою книжкою поезії Мілана БОБАКА

Наприкінці 2013 року нашому українському поетові Словаччини Мілану Бобаку ужгородське видавництво Олександри Гаркуші видало невеличку, проте гарну й ошатну книжечку його нових поезій під назвою БУТИ ПТАХОМ, приурочену до близького життєвого ювілею поета – 70-річчя від дня народження, яке він збирається зустріти в кінці вересня цього року.

Книжечку видано при допомозі спонсорів тиражем – 200 екземплярів. (Певно, не багато для доброї поезії доброго поета до такого визначного життєвого ювілею, проте подяка йому та спонсорам і за таку кількість!)

Кілька вступних міркувань

 Різні речі різного вимагають до себе ставлення:

По-різному ставимось до людей, до природи, до літератури, до Шевченка чи й до Бога..,  але й до життя чи смерті. Не можна поводитись з Великодним  писаним яєчком так само як зі старими черевиками, з букварем так само як з маніфестом партії, хоча є люди, які не признають писаного яєчка, не шанують народну пісню, не поважають навіть власну маму.., а маніфести партій оберігають як реліквію.

Отже, різним людям по-різному подобаються різні речі, або, як наші предки казали: «Кому піп, кому попадя, а кому попова дівка«.

 По різному різні автори ставляться також до літературної творчості. Тому – таким самим правом – по-різному ставляться до художніх творів також різні критики.

Все те беру до відома, однак маю на увазі й те, що в оцінці мистецтва часто переважають індивідуальні оцінки над загальними об‘єктивними.

 Подібно як люди, які в той сам час відпочивають на березі того самого моря, гріються на тому самому сонечку і купаються в тій самій воді, по-різному – індивідуально, по-своєму – сприймають та оцінюють ті самі факти, які по-різному задовольняють їхні уяви та потреби, подібно й люди, – читаючи ту саму книжку поезій – кожен по-своєму розуміє та сприймає її, і вона по-різному задовольняє особливості його неповторної особистості.

А тепер кілька прилюдних міркувань над названою книжечкою поезії Мілана БОБАКА:

Як один з «кожен« я визнаю свої улюблені великодні яєчка, шаную й поважаю свої народні пісні й приповідки, свої улюблені гори й долини та маю також свою улюблену художню літературу – народну, людяну, демократичну, скоріше провірену віками традиційно класичну, ніж надуману сучасну модерну та часто й неуважну до себе, непристойну та й незрозумілу.

А якщо інколи дозволю собі (чи: мені дозволять) публічно прочитати перед іншими читачами окремі поетичні збірки, то, за моїм розумінням, я не виправляю авторів: автор написав і видав так, як він зміг і хотів; я просто прагну вникнути в глибину тої поезії і по-своєму вголос її читаю, бажаючи тим самим допомогти також іншим читачам розібратися в нелегкій інколи системі поетичного письма окремих авторів (чи й поетів), щоб може й підказати іншим читачам як вони ще по-іншому могли б  прочитати та зрозуміти ту саму поезію.

Бо поезія – то складна штука, вимоглива до себе, мов великоднє яєчко, цінна як діамант, проте багато хто і діамант може не помітити та сприйняти його за кусочок непотрібного розбитого скла.

Причому наш рядовий читач (хто він?), як правило, звик, що поезія має (чи: має мати) розмір, ритм, риму, що вона оздоблена різними тропами й фігурами, згрупована по купках чи куплетах,  а може знає і те, що ядром поезії є (чи має бути) художній образ, який викличе (мав би викликати) в нього гору емоцій, створити певний настрій, викликати певні асоціації тощо й тощо. І, знаючи все те, очікує від поезії прості й дохідливі художні образи типу: «Люблю тебе мій рідний краю« …

Аж тут приходить поет Мілан БОБАК…

Аж тут приходить Мілан Бобак і пропонує нам свої коротесенькі (аж три та й дворядкові!) твори, читаючи які рядовому читачеві нізащо поетичне хватитися, бо автор у тих коротесеньких рядках не зміг накопичити ні багато тропів, ні фігур, ні виразного римування чи створити виразного ритмічного малюнку, чи й інших атрибутів звичайної чи зрозумілої на перше прочитання поезії.

Замість всього того він заклав, сформував чи сформулював хіба може якусь ідею, думку.., та зашифрував її так стисло, економно та (саме тому) й непомітно, що хоч тих пару слів весь час стоїть перед читачем, ту заховану думку чи ідею на перше прочитання читач може і справді не помітити та не знайти.

Ось перший вірш – аж дворядковий:

                    Я слухаю себе…
                    І бачу інших. (с.5)

Як це зрозуміти? Я живу по-своєму, але прагну розуміти й інших? Прагну самому жити пристойно, культурно, як належиться, але й порівнюю себе з іншими..?

Другий вірш – чотирирядковий, то може й тому він легше сприймається та розуміється, бо автор сконцентрував свій задум не настільки стисло:

                    В безмежжі людських почуттів –
                    спокуси повний келих:
                    всі задивились на орлів,                                                                   у мене друг – метелик. (с.6)
            Як професійний учитель, – хоча саме цю професію я зміг виконувати у житті дуже коротко і саме нею я найменше задоволений, – я міг би спитати: Що автор хотів цим віршем сказати? І оскільки довкола мене немає учнів, я змушений відповісти сам: В житті багато різних можливостей, серед яких багато – «повний келих«! – спокусливих… І тому багато хто – «всі задивились на орлів«!  – хотіли б стати орлами – високо літаючими істотами, а наш автор за себе каже, що в нього друг – щось гарне, невеличке, непретензійне – звичайний метелик..! (Хоча, як на мене, метелик може й неповно вартісне  протиставлення орлам.)На с. 10 читаємо:
                   Літу враз ніяково.
                   Вже скінчилося,
                   А витає наново.

 Порозуміти цей образ допомагає назва твору: БАБИНЕ ЛІТО. Бо справді, гарні, теплі та сонячні початкові дні осені нагадують літо, якому ніби справді не хочеться відійти і тому воно повернуло.

Подібно наступний вірш (с.11)

                   Вітер у польотах
                   На високих нотах
                   Осінь роздягає. 

А називається цей вірш – ЖОВТЕНЬ. Не знаю як хто, а я за тими рядками чую гудіння вітру «на високих нотах«, виджу коливання гілок дерев та опадання листків з тих дерев. Це – гарний поетичний образ, ніби й справді хтось роздягає осінь.

           Дозвольте інший приклад (с.13):
                   Дітям
                   кольорових революцій
                   нині сняться
                   тільки
                   чорно-білі
                   сни. 

Як на мене, цього коротесенького віршика неможна пояснити поза сучасною ситуацією в багатьох країнах світу. Сучасні протести народів в окремих країнах світу вже названо оксамитовими та кольоровими революціями: оранжева – в Україні, жасминова – в Тунісі. Однак результати тих кольорових революцій (чи: псевдо революцій!) не дали «кольорових« – рожевих чи оранжевих –  результатів, зокрема дітям. Нічого в їхньому житті не змінилося на краще. Тому їм надалі сняться «чорно-білі« сни.

Вище ми констатували, що вірші Мілана Бобака такі коротесенькі, що до них важко увіпхати якісь розгорнуті художні прикраси, оздоби, фігури. Проте поезія нашого автора саме тому є справжньою поезією, що йому для доведення своєї думки, задуму, ідеї не потрібно багато маловартісного матеріалу. Він поет-знахідник – можна б сказати. Він знаходить слова багаті змістом, які у порівнянні чи протиставлені з іншими створюють яскраву картину – змістовний художній образ – на принципі різних взаємовідносин між ними.

Ось зразок:

                    Які натомлені ці дні
                    отрутою чужого буму. 
                    До влади пруться сповідні,
                    а  ми – на п‘єдесталі глуму. (с.21) 

(Пригадуєте з попередньої збірки? «Герої – без зброї, а зайві – у сяйві« (с.74))

В цьому творі більше змісту ніж в багаторядкових віршах інших авторів: тут подано влучну характеристику всього нашого сучасного світу. Тут «натомлені дні« – хіба не оригінально й не поетично? –  «отрутою чужого буму«. Отже, в сучасному світі проходить «бум« – порядку й безпорядку, революцій і псевдо революцій. Той бум для нас «чужий«, переповнений «отрутою« – отже, він не може повести до чогось доброго. В тому бумі-хаосі «до влади  пруться« ті, які б мали йти до сповіді, (а до сповіді ходять не праведники, а грішники!), а «ми« (народи, нормальні, рядові люди) – опинилися «на п‘єдесталі глуму« («П‘єдесталь«  –  щось дуже вагоме, почесне! Проте «ми« опинилися на п‘єдесталі «глуму« – чогось найнижчого в категорії пошани людини.) Ось скільки «змісту« в кількох коротесеньких рядках! (Однак мене особисто трохи коробить те «ми«, бо я, хоч і думаю, що належу до «ми«, одночасно почуваю себе й «сповідним« саме за те, що «ми« не спроможні зупинити отих «сповідних«, які не тільки «пруться до влади«, але вже й позалізали туди і дослівно  нівечать свій народ  – Янукович та їже з ним, наприклад, –  виставляючи «нас« на «п‘єдесталь  глуму«. Однак – це вже моє, занадто особисте розуміння Бобакового «ми«.)

Для поезії Бобака характерні й такі ніде не почуті й непрочитані оригінальні образи коловороту життя, як:

         Ніч – дню мати.

         Вчить його

,        точності у вічній грі,  

         втомленого укладає спати. (с.29)

Чи вже перший образ – «Ніч – дню мати«, чи останній – «втомленого (втомлений світ) укладає спати« – як оригінально та й художньо правдиво й точно охарактеризовано весь занадто «точний« (складний) «у вічній грі« (мільйони років) хід світу та й всесвіту.

А ось інша характеристика нашого сучасного світу:

 

         Зодагнені у хакі дні –

         поклони б‘ють новій війні.

         Усюдисущії пігмеї

                     на нас випльовують свої ідеї. (с.30) 

Справді, сьогодні усі пігмеї світу зацікавлені у різних військових чи й революційних (чи контрреволюційних) подіях; вже чи не кожен третій-п‘ятий ходить у військовій та ще й замаскованій формі; понад десять мільйонів дітей світу ходить при зброї і майже щодня в когось стріляє.

Подібний образ нашої доби випливає також з вірша Прозріння (с.38): «Оцій добі лиш банда вдячна«. Чому? Тому, що «людина необачна«. Отже світова банда радіє з нинішньої кризисної ситуації у світі, і все те можливе тому, бо людство «необачне«, задовольняється ідеями пігмеїв і «втомлене лягає спати«.

А ось оцінка «матусиних рук« – вичерпна й правдива:

        З весни до осені

        На нашому городі

        Невпинно проростає,

        Цвіте і дозріває

       Любов матусиних рук,

       Що із землею в згоді. (с.36)

Отже, короткість поезії Мілана Бобака зовсім не означає, що в ній нема поетичних образів. Навпаки: в ній нема зайвих пустопорожніх заяложених образів про рідний край чи римування на зразок «хотіння – покоління«, а є тільки справжні художні знахідки, ознаки справжньої модерної поезії.

Може варто глянути ще й на таку особливість поезії Мілана Бобака:

Колись ділили поезії на ліричні та патріотичні. Окремі автори навіть підраховували – щоб похвалитися  –  скільки разів у своїй поезії вони вжили слово «народ«, «рідний край«, «мама« чи щось подібне. А ми можемо констатувати, що поет Мілан Бобак у всій книзі – рівно ж у попередній  – ні разу не вжив слова «народ«. Замість цього слова, в нього виступає оце просте «ми« та ще «зневірені« (с.20),  «Не витязі, але й не скорені« (с.22), «Солдати лічать втрати« (с.23), «хтось« (с.27), «Моя Європа«, (с.46). А між тим в його поезії немало турбот про долю народу, немало його поетичних моральних вимог до суспільства, до тих, що «задивляються  на орлів«, що «пруться до влади«, що називають себе політиками (а таких - «без ліку«!) тощо. Ну, хоча б у такому віршику (с.20):

        Зневірені.

        Сьогодні більше, ніж учора.

        Все ясно.

        Доба повторна –

        потворна.

Отже, слід пам‘ятати, що поезія є мистецтвом і її не слід (чи: неможна) перекладати прозою, так як не можна картину, написану різними кольорами, розкласти та розтлумачити як суміш різних кольорів, як музичний твір неможна розкласти тільки на ноти різної висоти та довжини, а архітектурні пам‘ятки – лише на цеглу, цемент, вапно та інший будівельний матеріал. Занадто важливо не тільки те, який матеріал використає поет, але  й те як він його використає. Тоді з‘явиться дальша знахідка:

        Птах-монах

        по ночах

        у моїх снах

        дзьобає страх. (с.39)

Та все-таки, бодай на початок чи бодай для починаючих читачів поезії можна  бодай умовно перекласти складні інколи художні образи поетичного мистецтва на більш зрозумілі звичайні поняття, з якими читач зустрічається частіше та розуміє їх краще та конкретніше. Отже, без шкоди, заподіяної поезії, можна сказати: Людство сьогодні правом більш зневірене ніж вчора, оскільки порядки, які до нас після років повернули – потворні, а обіцяний «рай знову проходить мимо і німо«! (с.22)

А взагалі, поезія Мілана Бобака, як ми про це вже казали, таки поезія – гарна, модерна, проте вимоглива, тому вона може й не призначена для масового читача, хоча в сьогоднішніх умовах ми всі – автор, критик та й читач – були б вдячними саме за масового читача.

Однак так, як багато дітей купує сьогодні своїм батькам-селянам багатофункціональний мобільний телефон і навчить їх натиснути на одну ґомбицю, щоб порозмовляти з ними та натиснути на іншу ґомбицю, щоб самим додзвонитися до  своїх дітей, (а всі інші функції мобільників залишаються невикористаними), так і окремі читачі літературних – зокрема поетичних творів – і то не тільки між «простими людьми« – вміють  скористатися тільки найпростішими творами, залишаючи невикористаною неперевершену красу складніших та складних літературних, зокрема поетичних, творів.

Бо дехто прочитає:

        Я слухаю себе…

        І бачу інших

і залишиться задоволеним з того, що спостеріг порівняння чи протиставлення «себе« (автора) з «іншими«. Проте інший читач зверне увагу ще й на те, що автор не протиставляє «слухаю« з «чую«, але з «бачу«, а це змусить такого читача призадуматись глибше над заміром автора. Однак і це спостереження не мусить бути останнім в роздумах над «змістом« цього справді поетичного твору…

П‘ятдесят коротесеньких віршів Мілана Бобака можна б надалі читати й перечитувати та у згоді з його міркуваннями (чи й проти окремих з них) ширяти власними думками по необмежених просторах його поезії. Задумуватись, наприклад, також над тим, чому він хоче «Бути птахом«, коли йому явно не подобаються ті, хто «задивляється на орлів«, а в нього «друг – метелик«

І, на завершення:

«Нехай життя іде не так«, поет Мілан Бобак «лишає свій у ньому такт.« (с.42)

І мріє: «Птахом бути, духом зріти на просторах неба« (с.54)

І якщо кожна добра література мала б мати багато добрих і різних поетів, то наша українська література Словаччини в особі Мілана Бобака має гарантованого одного доброго й іншого поета!

 

Лютий 2014 року                                                                 Юрій БАЧА